8.4

Ножів в їдальні справді не було. Про себе я відзначила чесність Віктора, а потім підняла на нього очі.

— Лорде Рейвене, — почала я офіційно, — чи можливо в моєму відьомському кабінеті повісити на стіну коркову дошку? І ще мені потрібно багато шпильок, паперу та чорнил. Будь ласка.

Він обвів мене поглядом і перевів його на Ноеля, який просто кивнув. Навіть не запитав навіщо. Схоже, змирився, що якщо цього не зроблять вони — це якимось дивом зроблю я.

— Для нових дивних ескізів суконь та капелюшків? — запитав Таві з набитим ротом, куди вже вливав чай.

— Не зовсім. Щоб думки не плуталися й не збивалися в хаотичний клубок, — я наколола виделкою рибу, — треба їх записувати. Це я в Рейвена навчилася.

Таві з Ноелем схвально похитали головами. Вони, мабуть, боялися піднімати тему цієї ночі, а я навіть не розуміла, що можу сказати. Десь там, у лісі, бурчить Пафнутій, у землі, що говорить тільки зі мною. Головний Храм стоїть на цій землі та робить із нею щось нехороше, і я маю офіційно їм за це «дорікнути» без жодного доказу, окрім: «земля сказала, я дурна відьма, слухайте мене».

Усі помітили, як я перемовляюся з рибою в тарілці, та ввічливо мовчали, сподіваючись, що це тимчасовий ефект видінь. Я доручила Віктору, з дозволу Ноеля, надіслати листа до Церкви з проханням переглянути своє ставлення до землі та надіслати відповідь. А сама зібралася до лісу. Пора було навідати старого друга, дубового представника на ім’я Пафнутій.

Ноель дуже хотів вирушити зі мною, та Віктор поклав перед ним теку документів і розклад дня. Я аж здивувалася, що Ноель узагалі встигав дихати. Обнадійливо поплескавши його по плечу, я злегка смикнула за пасмо волосся, яке вибилося із зачіски. Він шоковано здійняв на мене свої блакитні очі, і я ледве відвела від них погляд, відчувши, як у спину свердлить Таві.

— Відьомське визнання, — всміхнулася я та вийшла на вулицю.

Таві наздогнав мене вже на ґанку, склавши руки на грудях і з таким обличчям, ніби я щойно порушила не правила пристойності, а давній кодекс фамільярів.

— Ти розумієш, що щойно зробила? — спитав він.

— Вийшла з дому?

— Ти смикнула герцога за волосся.

— Легенько.

— Це не пом’якшувальна обставина. Це офіційне відьомське втручання у герцогську зачіску.

Я поправила на плечі накидку й рушила доріжкою до саду, за яким починався ліс.

— Він має знати, що це честь, — сказала я.

— Він не знає, — буркнув Таві. — Він стояв із таким обличчям, наче ти щойно посвятила його в таємний орден рудого волосся й не видала інструкцію.

— То поясниш.

— Я вже пояснював йому колись. Якщо тебе ще не смикали — тебе або не люблять, або не визнали.

— Дуже мудро.

— Я взагалі мудрий, але мене не цінують.

Я пирхнула й озирнулася на маєток. Ноель стояв біля вікна кабінету. Навіть здалеку я відчула це дивне тепло в грудях, коли він помітив, що я дивлюся, і ледь нахилив голову. За його спиною, як темна кара долі, виднівся Віктор із текою в руках. Я майже поспівчувала герцогу. Майже. Бо якщо вже мені доводилося йти розмовляти з буркотливим дубовим духом про Храм, землю й живі корені, то й Ноель міг потерпіти документи.

Я підняла руку й помахала йому. Потім, подумавши, двома пальцями показала на своє волосся і смикнула у повітрі невидиме пасмо.

Ноель застиг. Таві поруч видав такий звук, ніби в нього всередині зламалася вся гордість фамільяра.

— Не фліртуй ритуалами, які сама не розумієш.

— Я все розумію.

Ми зайшли глибше в сад, і маєток поступово залишився позаду. Доріжка стала м’якшою, земля під ногами — темнішою, а повітря наповнилося запахом кори, моху й вогкої трави. Ліс зустрів мене тихо, але не вороже. Він ніби придивлявся. Після пробудження землі все тут стало уважнішим: кожен кущ, кожен камінь, кожен корінь, що проступав із ґрунту, здавався не просто частиною пейзажу, а уважними очима.

— Я не знаю, що йому сказати, — зізналася я вже тихіше.

Таві перестав бурчати й пішов поруч спокійніше.

— Пафнутію?

— Угу. «Вітаю, старий друже, я вчора бачила, як минула я намагалася порізати герцога, а сьогодні хочу спитати, чи земля має якісь думки щодо офіційного листування з Церквою». Звучить трохи невдало.

— Для тебе — нормально.

Я підняла поділ спідниці, переступаючи через корінь, який лежав просто посеред стежки. Корінь ледь помітно ворухнувся під моєю ногою, ніби ображено зітхнув. Я зупинилася й подивилася вниз.

— Вибач.

Корінь більше не рухався. Таві примружився.

— Ти щойно вибачилася перед коренем?

— У нас дипломатична місія.

— Перед коренем?

— Це земля Ровенарів. Тут краще ні з ким не сваритися. Навіть із коренем.

Він хотів щось відповісти, але в цей момент десь попереду почувся знайомий низький буркіт. Не голос у звичайному сенсі. Радше тріск кори, шелест листя і сердите старече «я все чув», зібране в один звук.

— Нарешті, — пролунав Пафнутій. — Прийшла. Я вже думав, тебе знову втягнули в людські танці, папери або мокрі непристойності.

Я завмерла. Таві дуже повільно повернув до мене голову.

— Мокрі непристойності, — повторив він із таким задоволенням, ніби знайшов новий меч.

— Це була водяна війна, — сказала я деревам.

— Земля має пам’ять, — буркнув Пафнутій. — І почуття сорому за нащадків.

— Земля могла б мати трохи менше пліткарського таланту.

Листя над нами зашелестіло так, ніби цілий ліс осудливо похитав головою. Я вийшла на знайому галявину, де молодий дубовий дух — хоча «молодий» і «дубовий» у ньому якось погано поєднувалися — стирчав із землі, важливий, кострубатий і невдоволений світом. Пафнутій виглядав трохи більшим, ніж минулого разу. Маленькі гілочки на його голові розпустили кілька листків, а біля коренів з’явилися нові пагони.

— Ти підріс, — сказала я.

— Я не підріс. Я укорінився.

— Вітаю з укоріненням.