8.3

Таві якось раптово заснув, скрутившись котом біля печі. Рейвен, перевіривши, що ми зрозуміли його настанови, пішов досипати до сніданку. Я сперлася на плече Ноеля. Тепле, м’яке, міцне. Він ніжно приобійняв мене, та сидіти на стільцях було незручно. Тому я видихнула носом і злегка смикнула його за рукав, ховаючи запухлі очі. Він повернув до мене обличчя й трохи нахилив голову.

— Пішли спати, — прошепотіла я.

Втома стала господаркою мого тіла, яке ще вчора весело сміялося та гралося у воді. Ноель кивнув і підвівся. Він кинув короткий погляд на Таві, який спав без задніх лап. Я обійняла його руку своїми. Мені чомусь було страшно його відпустити, наче він просто перед моїми очима впаде, а я побачу у своїх руках закривавлений ніж. Та він був не проти.

Ми вийшли з кухні тихо, щоб не розбудити Таві. Хоча, судячи з того, як він розкинув лапи й притиснув хвіст до носа, розбудити його міг хіба що кінець світу який мала спровокувати саме я. 

Ноель не квапив. Йшов повільно, підлаштовуючись під мої кроки, хоча я й так майже висіла на ньому. Один раз я спіткнулася об край килима, і він одразу притримав мене за лікоть. Від цього в грудях знову неприємно защеміло, бо втомлене тіло хотіло прийняти цю турботу, а перелякана голова все ще підкидала страшну картинку картинку. 

Я сильніше притиснулася до його руки.

— Я тут, — тихо сказав він.

Я здригнулася й підняла на нього очі.

— Я нічого не сказала.

— Ви стиснули мою руку так, ніби перевіряли, чи я не зник.

Мені стало соромно, але відпустити його я не змогла. Лише трохи послабила пальці.

— Вибачте.

— Не треба.

Його голос був спокійний. Сонний, низький, трохи хрипкий після ночі, але справжній. Я слухала його й намагалася вчепитися саме за цей звук. За теперішнє. За Ноеля, який ішов поруч, а не стискав зуби від болю.

Біля моїх покоїв він зупинився. Я теж зупинилася, але пальці самі знову стиснули його рукав. Двері переді мною здавалися темними й чужими, хоча ще кілька годин тому це була просто кімната, ліжко, подушки й моє довге волосся, яке вічно заплутувалося там, де не треба. Тепер за цими дверима був сон. А сон міг знову стати не моїм. Ноель подивився на мене уважно.

— Я можу покликати служницю. Або залишити двері відчиненими. Як вам буде спокійніше.

Я опустила погляд на наші руки. Його рукав уже був безнадійно зім’ятий моїми пальцями.

— А ви? — прошепотіла я.

Він не відповів одразу. І добре, що не відповів, бо якби він зробив це надто швидко, я б злякалася ще більше. Ноель завжди думав перед тим, як дозволити собі крок ближче. Навіть зараз, коли я сама трималася за нього так, ніби просила не відходити.

— Я можу посидіти біля дверей, доки ви не заснете, — сказав він.

Я криво всміхнулася, хоча очі знову защипало.

— На підлозі?

— Якщо це допоможе.

— Ви герцог.

— На жаль, це не робить стільці в коридорі зручнішими.

Я тихо видихнула щось схоже на сміх. Маленький, втомлений звук, але він не подряпав мене зсередини, як сміх тієї Флавії. Він був мій, живий, нехай жалюгідний, але мій.

— Я не хочу бути сама, — зізналася я так тихо, що ці слова ледь не загубилися між нами. — Не сьогодні.

Ноель трохи опустив погляд. 

— Тоді я залишуся, — сказав він. — Наскільки ви дозволите.

Від цієї фрази стало ще гірше й краще одночасно. Він не всміхнувся, не натякнув на безсоромність. Просто прийняв, що перед ним зараз не доросла відьма, а налякана дівчина яка боїться чи то минулого, чи то майбутнього.

Ми зайшли до кімнати. Усередині було темно, але вікно пропускало трохи сірого передсвітанкового світла. Я завмерла на порозі, бо перше, що побачила, — власне відображення у склі. Розпатлана, бліда, із запухлими очима, загорнута в ковдру, з волоссям, що спадало майже до колін. Ноель, мабуть, помітив, куди я дивлюся, бо тихо зачинив двері й став трохи позаду.

— Воно ціле, — сказала я.

— Так.

— А я все одно бачу, як воно лежало на її плечах. Обрізане. Наче вона… — Я ковтнула повітря. — Наче вона хотіла відрізати від себе все, чим вона могла пишатись.

Ноель мовчав кілька секунд.

— Волосся можна відрізати через відчай, — сказав він нарешті. — Але те, що ви зараз тримаєтеся за нього, говорить не про її відчай. А про ваш страх.

Я мимоволі стиснула пасмо в руці. Знову. Тоді повільно розтиснула пальці й дозволила йому впасти.

— Ви надто розумно говорите для людини, яку розбудили посеред ночі.

— Я добре вдаю.

— Що саме?

— Що не хочу негайно посадити всіх причетних до ваших видінь в одну кімнату й допитувати до світанку.

Я повернулася до нього. У темряві його обличчя здавалося спокійним, але очі видавали інше. Там була злість. Не на мене. Не через мій страх. Холодна, тиха злість людини, яка вже подумки складала список тих, хто мав пояснити, чому відьма Ровенар падала у темряву сама.

— Віктор не дозволить, — сказала я слабко.

— Саме тому Віктор пішов досипати. Щоб уранці мати сили забороняти мені ефективніше.

Моя усмішка вийшла м’якшою цього разу. Я дійшла до ліжка й сіла на край, раптом відчувши, що ноги стали ватяними. Уся ніч навалилася разом. Я хотіла зняти ковдру, але замість цього тільки міцніше загорнулася в неї.

Ноель підійшов до крісла біля ліжка й сів туди, як і обіцяв — поруч, але не надто близько. Я подивилася на нього й відчула дурне, майже дитяче розчарування. Не тому, що він зробив щось не так. Навпаки. Він зробив усе правильно. А мені, втомленій, розбитій і наляканій, хотілося не правильного. Хотілося тепла.

— Ноелю, — покликала я.

Він одразу підняв очі. Я відкрила рот як риба, закрила. Потім знову відкрила, бо якщо вже я сьогодні бачила себе з ножем у руці, то попросити герцога сісти ближче було не найстрашнішим, що могло статися.

— Можна… не там?

Його погляд на мить змінився. 

— Де?