8.2

Всю ніч мене мучив один сон. Дуже неприємний сон, який розбивав усі мрії про щасливе майбутнє після сьогоднішньої радості.

Флавія йшла коридорами маєтку. У руках вона стискала щось важке й холодне. Лицарів не було, нікого не було. Вона пленталася, ледве волочачи ноги, і раптом поглянула у своє відображення у вікні, коли загриміла блискавка.

 Вона відрізала волосся.

Грубо. Воно рвано лежало на плечах. По руці стікала кров, бо вона стискала кухонний ніж. Безумна, зла, нещасна Флавія. Та вона пішла не до покоїв… точніше, не до своїх. Вона зайшла до герцога, сховавши ніж у сорочці.

Варта легко її пропустила. Схоже, вона заходила так часто. Ноель спокійно спав на боці, а вона обійшла ліжко, замахнулася ножем і встромила його йому в стегно. Він жалібно завив від болю, лицарі одразу забігли в кімнату, притискаючи Флавію обличчям до підлоги. А вона сміялася. Як же злісно вона сміялася.

Раптом я відділилася від неї.

Якщо до цього я бачила все її очима й відчувала її тіло, то зараз дивилася на все осторонь, стоячи біля вікна. І вона… вона дивилася прямо на мене. Сміючись, із розбитою губою та поглядом цілком безумної жінки.

Я пам’ятала цей опис у романі. Саме після цього Флавію Ровенар визнали небезпечною для суспільства, а далі був суд.

Ноелю вже перетискали ногу. Він стискав щелепу, заплющивши очі. Я хотіла потягнутися до нього, але Флавія почала щось йому казати. Я не чула слів — це звучало як розмова телефоном із поганим зв’язком. Він злякано витріщився на неї, а вона знову засміялася.

Звук її сміху розходився кімнатою, але ніби не торкався стін. Він деренчав у мені, дряпав десь під ребрами, змушував шкіру вкриватися сиротами. Я зробила крок уперед, та підлога під ногами не відгукнулася. Я була тут і водночас мене не було. Примара у чужому кошмарі, зайва свідка там, де ніхто не мав мене бачити.

Флавія повільно повернула голову до мене. Кров на руці вже темніла, стікаючи до зап’ястя. Вона тримала ніж так міцно, що сама вганяла лезо собі в долоню, ніби біль був єдиним, що ще тримало її в тілі.

— Ти теж дивишся? — сказала вона.

Я почула це чітко. Її голос прорізав сон, наче той самий ніж.

Лицарі не відреагували. Вони й далі тримали її, один заламував руку, другий притискав коліном спину. Для них вона говорила з порожнечею. Для Ноеля — можливо, теж. Він лежав на ліжку, блідий, із мокрим від поту чолом. Йому боліло глибше, ніж рана на нозі.

Я не змогла відповісти. Горло стислося так, ніби мене саму притиснули до підлоги. Флавія посміхнулася ширше, і розбита губа знову тріснула.

— Дивись уважно, — прошепотіла вона. — Бо потім усі скажуть, що я просто збожеволіла.

Від цих слів у кімнаті ніби згасло повітря. Я хотіла закрити вуха, але руки не слухалися. Хотіла відвернутися від Ноеля, від крові на білому простирадлі, від її короткого волосся, від того сміху, який уже не був сміхом, а чимось роздертим і мертвим. Та не могла.

Ноель щось сказав. Губи ворухнулися, але звук знову провалився у той далекий шум, ніби між нами й ним стояла товща чорної води. Флавія ж почула. Її обличчя сіпнулося. На мить безумство в очах тріснуло, і крізь нього проступило щось таке голе й болюче.

Вона любила його. Не так, як пишуть у романах, де героїня зітхає біля вікна й притискає лист до грудей. Це було потворне, зламане, отруєне почуття, змішане з приниженням, самотністю, страхом і ненавистю до себе. Але воно було. Жило в ній, як скалка під шкірою, яку неможливо витягти.

— Не дивись на мене так, — сказала вона Ноелю, і тепер я чула кожне слово. — Ти сам зробив так, щоб я стала саме такою.

Він зблід ще сильніше.

Один із лицарів гаркнув, щоб вона замовкла, і сильніше притис її до підлоги. Флавія захрипіла, але не перестала усміхатися. Вона знову перевела погляд на мене, і від цього мені захотілося відступити, втиснутися спиною у холодне скло, втекти з цього сну, прокинутися, впасти з ліжка, хоч щось — аби не бачити, як вона дивиться на мене так, ніби я винна вже тим, що стою тут ціла.

— Це все ти, — прохрипіла вона. 

Кімната здригнулася від нового удару грому. Світло блискавки на мить залило все білим: кров, ніж на підлозі, обличчя лицарів, стиснуті пальці Ноеля на простирадлі, її очі, зелені й страшенно знайомі.

Мої очі.

Я різко вдихнула й прокинулася. Сіла в ліжку так швидко, що в голові потемніло, а серце забилося десь у горлі. Кімната була тиха. Не та, з видіння. Не з Ноелем на білому простирадлі й не з Флавією, притиснутою обличчям до підлоги.

Я торкнулася волосся.

Довге. Ціле. Важке. Воно спадало на плечі, плуталося під пальцями, ковзало по ковдрі, і тільки тоді я зрозуміла, що тремчу. Дрібно й жалюгідно, як мокре кошеня, яке хтось забув під дощем. Поруч заворушився Таві.

— Якщо ти зараз скажеш, що знову бачила видіння, — пробурмотів він сонно, не розплющуючи очей, — я офіційно почну брати плату за нічні чергування шинкою.

Я ковтнула повітря, але замість відповіді з горла вийшов якийсь зламаний звук. Таві розплющив одне око. Потім друге. Сон із нього злетів миттєво. Він підскочив на ліжку вже не котом, а рудоволосим хлопцем у пом’ятій сорочці, скуйовджений, злий і переляканий настільки, що навіть не встиг це сховати.

— Флавія?

Я хотіла сказати, що все добре. Що це просто сон. Що я доросла відьма. Але губи не слухалися. Тому я просто вчепилася в своє волосся й прошепотіла:

— Вона його вдарила ножем.

— Кого? — голос Таві став дуже тихим.

— Ноеля.

Він завмер. Ще один уламок того, що сталося або могло статися з Флавією Ровенар. Сльози покотилися по обличчю. Якщо раніше я думала, що лише Емілія була злодійкою, а Ноель — мовчазним співучасником, то зараз усе виглядало вже інакше. Мене мучило прокляття, яке давало видіння, що роздирали душу, перекручували нутрощі й вливали їх назад. Мовляв, тепер відділи, де твоє, а де моє. Та нове видіння дало навіть більше питань, ніж відповідей.