8.1

Вода вибухнула навколо нас, і на кілька хвилин озеро остаточно втратило будь-яку подобу пристойного місця для шляхетного відпочинку. Ноель виявився небезпечно точним навіть у водяній війні. Він не розмахував руками як ми з Таві, не верещав, не погрожував, а просто хлюпав так влучно, що кожна хвиля прилітала мені або в обличчя, або в груди, або прямо по моїй крихкій вірі у справедливість цього світу.

— Це нечесно! — заверещала я, ховаючись за мокрим Таві. — Ви воюєте як герцог!

— А мав як хто? — Ноель злегка нахилив голову, і мокре темне волосся впало йому на лоба.

Я на мить забула відповідь. Просто стерла воду з очей і дуже старанно не дивилася на його сорочку, яка вже остаточно здалася воді та обліпила груди й плечі. Таві, звісно, помітив мою втрату зв’язку з реальністю й глухо загарчав, притискаючи вуха.

— Флаві, ти зараз виглядаєш так, ніби тобі знову видіння прийшло.

— Це від сонця, — швидко сказала я.

— Сонце он там, — буркнув він. — А дивишся ти он туди.

Ноель тихо засміявся, і я, щоб урятувати залишки власної гідності, зачерпнула воду обома руками та хлюпнула в Таві. Він обурено підскочив, хвилею накрив Ніру з Мілою біля берега, Міла пискнула й у відповідь ляснула по воді так невдало, що облила сама себе. Після цього ми всі вже сміялися без жодної спроби виглядати пристойно.

Та все ж відьомську гідність зачепили, і я мала поквитатися. Я відпливла на середину озера, відштовхнувшись від Таві, як від стіни. Усі на мить завмерли.

— А я воюю як відьма, ваша світлосте, — я поглянула на нього з-під лоба й провела долонею по воді.

— Флаві, не смій, — Таві позадкував до берега.

Ноель, усе ще не розуміючи, що несеться, дивився на мене. Я почала нечутно промовляти замовляння та просила у води трохи більше, ніж вона зазвичай дає. Вода легенько затремтіла, відгукуючись на мій поклик, і я оскалилась у переможній усмішці. Схоже, Ноель відчув, що зараз щось буде, й зробив крок назад.

А я підняла руки догори, тримаючись на плаву ногами, а потім нахилила долоні вперед. Позаду мене виросла хвиля — удвічі вища за Ноеля. Міра та Ніра схопилися за руки, а Таві вже кинувся витягувати герцога, але не встиг.

Хвиля понеслась уперед і, на жаль для мене, вода мала почуття гумору, бо збила й мене також, накривши всіх присутніх, включно з деревом на березі.

Я відкашлювалась і сміялась одночасно, не маючи змоги відкрити очі від води. Десь поруч кашляли дівчата та бурчав Таві. Я нарешті протерла очі й зрозуміла, що нависла просто над герцогом. Моє волосся обліпило мене, його і землю поруч.

Я завмерла, впершись долонями в мокру землю по обидва боки від його плечей. Волосся липло до щік, до шиї, до його камзола, який і так уже давно втратив право називатися сухим. Ноель лежав підо мною, збитий хвилею не менше за інших, і дивився так спокійно, ніби не щойно пережив замах озерної магії, а просто приліг відпочити на березі. Вода стікала з його волосся на скроні, по вилицях, ховалась десь у комірі сорочки, а я, на свій сором, кілька секунд тільки й могла, що кліпати на нього, мов дурна риба, яку викинули на берег разом із хвилею.

Десь збоку хрипів Таві, відкашлюючись і вилаючись одразу за всіх нас. Міла намагалася підняти мітлу, яку хвиля віднесла аж до кущів, а Ніра сиділа просто в мокрій траві, притискаючи до грудей рушник і дивлячись на мене з таким виразом, ніби зараз вона побачила не невдалу помсту, а новий етап мого божевілля.

— Флавія, — першим озвався Ноель, і голос його був підозріло рівний, — ви закінчили війну чи буде друга хвиля?

Таві виник поруч так швидко, ніби його покликала не я, а сама загроза моєї честі, яку він щойно вигадав у власній голові. Мокрий, розлючений і з волоссям, що стирчало в різні боки, він схопив мене за талію й відсмикнув від Ноеля так різко, що я ледь не впала вже в інший бік.

— Таві! — заверещала я, вчепившись йому в плече. — Ти що твориш?!

— Рятую твою відьомську пристойність, — оголосив він із таким виглядом, ніби щойно зупинив державний переворот. — Ти нависла над герцогом у майже голому вигляді, з мокрим волоссям, яке захопило його в полон, і ще питаєш?

Ноель повільно сів, спираючись рукою на мокру траву. Його сорочка була облита водою, волосся спадало на лоба, а на обличчі застигла та сама небезпечна стриманість, яка з’являлась у нього тоді, коли сміх уже майже перемагав виховання.

— Тавіусе, — промовив він рівно, — леді Ровенар упала.

— Прямо на вас, — миттєво відрубав Таві. — Дуже зручно впала. Надто драматично. Я такі падіння знаю.

— Ти знаєш падіння, бо сам постійно валяєшся де не треба, — прошипіла я, намагаючись вирватися, але він тримав міцно й відступав зі мною до берега, як кіт, що тягне кошеня подалі від калюжі. — Відпусти, я сама можу стояти!

— Ти щойно стояла так добре, що опинилася на герцогові.

— Це вода винна!

— Вода має почуття гумору, а ти — відсутність гальм.

Міла, усе ще мокра й розпатлана, стояла з мітлою в руках і дивилася то на мене, то на Ноеля, то на Таві, явно не знаючи, кого бити за непристойність. Ніра сиділа в траві, притиснувши рушник до рота, і її плечі дрібно тремтіли. Я дуже сподівалася, що від холоду, але, судячи з писку, який вона намагалася сховати, сміх там перемагав.

— Я не робила нічого непристойного, — обурено сказала я, нарешті виборсавшись із Тавіних рук і загортаючись у край мокрого рушника, бо плащ Ноеля, звісно, залишився десь позаду після моєї героїчної водяної атаки. — Я просто впала.

— На чоловіка.

— На землю!

— Між тобою і землею був чоловік.

Ноель тихо кашлянув, відвертаючись убік. Це було підозріло. Дуже підозріло. Я примружилась, а він, здається, вирішив розглядати озеро, ніби воно щойно відкрило йому важливу філософську істину.

— Ваша світлосте, — я вказала на нього пальцем, — не смійтеся. Ви постраждала сторона.

— Я намагаюся усвідомити масштаби нападу, — відповів він, і в його голосі вже цілком виразно тремтів сміх.