Розділ 8

— Яка сьогодні гожа погода! — муркотіла я, надягаючи купальник, який нещодавно сама собі дошила.

Сьогодні у відьми офіційний вихідний. Без моторошної Емілії, розмовляючої землі, королів та принців. Тільки я, вода і сонце. У саду герцога, якщо пройти трохи глибше, було гарне озеро, до якого мало хто доходив. Тому моє бікіні не мало викликати ні в кого серцевий напад або крововилив у мозок.

Таві, Ніра та Міла були моїми співучасниками. Герцог сам дозволив мені вільно переміщатися по всій території, його за язика ніхто не тягнув. Взагалі. 

Я злісно засміялась, і Ніра тихо прошепотіла Мілі:

— З нею все гаразд? — її вушка смикнулись.

— А вона не завжди така? — зауважила хранителька мітли на вихідному.

Таві засміявся, почувши цей діалог, а я лише знизала плечима, підтверджуючи, що вони праві. Я навіжена відьма, яка в таку спеку відмовляється носити спідницю й хоче у прохолодну водичку. Оскільки я інколи вмію згадувати, що я відьма не тільки на папері, я винайшла перший сонцезахист у цьому світі.

— Чим тут смердить? — помітив Таві.

Я принюхалась і відмахнулась. Це був ще один винахід для моєї гладенької шкіри — крем для депіляції. Головне — уникати слизових.

— Флаві, — Таві підозріло примружився, — що саме ти називаєш кремом для «депіляції»?

— Засіб для краси.

— Він пахне як прокляття, яке померло під лавкою Гелени.

— Краса потребує жертв.

— Чиїх? — насторожено спитала Міла й міцніше притиснула до себе торбинку з рушниками.

— Волосків, — урочисто відповіла я. — Тільки волосків. Якщо все зробити правильно.

Ніра тихо зойкнула, а Таві відступив на пів кроку, ніби я щойно зізналася в ритуальному вбивстві. Я закотила очі й поставила баночку на стіл, подалі від його драматичного носа. Взагалі-то винахід був геніальний. Трави, трохи лугу, трохи олійки, кілька заспокійливих замовлянь — і гладенька шкіра без необхідності дряпати себе ножем, як печерна жінка. Так, пахло воно не квітами. Але й життя в цьому світі не пахло трояндами, особливо якщо поруч Таві після кухні.

— Я не буду це на себе мазати, — заявив він.

— А тебе ніхто й не просив. Твоя шерсть — твоя відповідальність.

— От і добре.

— Хоча хвіст можна було б…

— Відьмо.

Я невинно підняла руки й відступила від баночки. Ніра тим часом обережно торкнулася тканини мого купальника, роздивляючись шви з таким захватом, ніби перед нею був не шматочок тканини для води, а новий магічний артефакт. Міла, навпаки, дивилася на мене з тихим жахом і, схоже, ще не вирішила, чи треба прикривати мене рушником, чи одразу кликати священника. Потім згадала, що священників ми не кличемо, і просто важко зітхнула.

— Це точно пристойно? — тихо спитала вона.

— Для озера — так. Для королівського прийому — ні. Бачиш, я вчуся розрізняти контексти.

Таві пирхнув.

— Віктор би заплакав від гордості.

— Віктор би знепритомнів, якби побачив цей контекст.

Саме тому ми й пішли швидко, поки прохолодна вода не перетворилася на ще один пункт у списку заборон Рейвена. Я накинула легкий халат, схопила кошик із фруктами, кремом від сонця, рушниками й пляшечкою трав’яного напою, який не був вином, бо після прийому Таві дивився на мене з такою підозрою, що навіть виноград у його присутності здавався небезпечним. Ми пробиралися стежкою вглиб саду, де доглянуті клумби поступово поступалися місцем густішій зелені, старим деревам і траві, що росла вже не за наказом садівника, а як їй заманеться.

Озеро справді було прекрасне. Невелике, приховане за вербами й кущами дикої м’яти, воно лежало в зеленій чаші саду, блищало під сонцем і пахло водою, травою та мокрим камінням. На березі росли дрібні білі квіти, над водою літали бабки, а гілки верби так низько схилялися до поверхні, ніби самі хотіли скупатися. Я зупинилася, скинула халат і щасливо вдихнула.

— Ось. Рай. Без Храму, без аристократів, без королівських пліток.

— І без Віктора, — додав Таві, розкладаючи рушник у тіні.

— Особливо без Віктора.

— Я все чую, леді Ровенар, — пролунав сухий голос десь позаду.

Я завмерла. Міла пискнула. Ніра прикрила рот долонею. Таві повільно повернув голову ніби перед нами була примара, а не управитель. 

З-за дерев вийшов Віктор Рейвен із паперами в руках. У бездоганному темному одязі. У саду. Біля озера. Там, де не мало бути ні його, ні його паперів, ні його здатності матеріалізуватися в найгірший момент. Я повільно натягнула халат назад на плечі.

— Вікторе, — сказала я дуже рівно, — якщо ви зараз скажете, що для купання потрібен дозвіл у трьох примірниках, я вас утоплю.

Він навіть не кліпнув.

— Я прийшов повідомити, що його світлість поїхав до міста й повернеться ближче до вечора.

— Чудово. Передайте йому, що я була чемна.

Рейвен повільно оглянув мій купальник, кошик, креми, озеро, Таві, який уже ліг у тіні як рудий король відпочинку, і Мілу з рушниками.

— Я поки не бачу достатньо доказів.

— Тому й кажу наперед.

Він поклав папери під пахву й трохи нахилив голову.

— Не заходьте далеко у воду. Не залишайте леді Ровенар без нагляду. Не використовуйте невідомі мазі поблизу очей, рота, ран, слизових і фамільярів.

Таві різко підняв голову.

— Чому це окремо фамільярів?

— Досвід.

Я прикрила обличчя долонею.

— Вікторе, ідіть уже. Ви ламаєте мені відпустку.

— Саме тому я й прийшов до її початку.

— Вона вже почалася.

— Тоді я запізнився. Насолоджуйтеся.

Він розвернувся й пішов тією ж стежкою назад, залишивши по собі легкий запах чорнила, порядку й зіпсованої свободи. Ми мовчали, доки він не зник за зеленню. Потім Таві ліг назад, заплющив очі й пробурмотів:

— Його треба боятися більше за Храм.

— Храм хоча б робить вигляд, що приходить за розкладом, — погодилась я.

Після цього я нарешті ступила до води. Озеро зустріло прохолодою, яка піднялася від пальців ніг аж до колін, і я мало не застогнала від щастя. Ще крок, ще один — і спека, почала відступати. Вода приємно обіймала  тіло.