7.3

Вона завмерла. Я хотіла вилаятись. Жоден нерв її обличчя не здригнувся від мого питання, жодного руху, жодного нахилу голови. Нічого.

— Леді Флавія, — прошепотіла вона, — остерігайтесь Церкви. Прошу.

Вона покинула балкон тихо. Або я просто не почула цього через шум у вухах. Люміра згадувала, що було кілька душ. Та не може бути так, що ці душі опинилися в одному місці й стали на різних кінцях лінії.

Мене знову накрило видіння. Я нахилилась до огорожі балкона, ховаючи обличчя. Здається, я вже почала звикати до цього специфічного прокляття.

Флавія вдарила Емілію. Сильно. Кулаком. Зовсім не так, як б’ю зараз я. Емілія оскалилась і схопила відьму за волосся, кинувши її на підлогу. З розбитого носа потекла кров, Флавія виривалась із її хватки та хрипіла. Ноеля поруч не було. Кімнатка була вимазана кров’ю — уже не зрозуміло, чиєю саме. Це не нагадувало звичайну бійку. Було відчуття, наче до цього їх щось довело. Щось серйозне, що змусило дивитися одна на одну як на ворогів.

— Флаві? — поруч виник голос, який витяг мене з видіння.

Таві, звісно, щось їв. Та воно виглядало занадто вишукано, щоб зрозуміти, що саме.

— Перепрошую, просто там занадто сильно смердить парфумами, — вирівнялась я.

Таві уважно оглянув мене, та я посміхнулась, ховаючи здивування. Розповім усе вже вдома. Зараз не час киснути.

— Там танцювати будуть, — він відвернувся, ховаючи обличчя.

Його рука нервово потерла мочку вуха, в якій сьогодні сяяла сережка. Я розплилась в усмішці.

— Невже це запрошення? — протягнула я.

— Я що, даремно тобі всі ноги відтоптав? — буркнув він. — Треба завершити почате.

Мій погляд приклеївся до фамільяра. Він робив вигляд, що це запитання було звичним для нього як білий день, та все рівно ховав очі десь між кущами саду. 

— Тобто ти офіційно запросив мене на танець, — протягнула я, відштовхуючись від перил. — У палаці. Після того як тиждень калічив мої ноги.

— Я тренувався, — буркнув він. — І твої ноги були слабкими.

В голові ще шуміло від видіння. Та все ж я вклала руку в долоню Таві на що він коротко, навіть стримано посміхнувся. 

— Якщо наступиш мені на ногу — я скажу всім, що це давній ритуал фамільярів.

— Якщо ти спіткнешся — я скажу, що це відьомська грація.

— Домовились.

Ми вийшли з балкону якраз тоді, коли всі почали ставати в пари звільняючи місце для танцю. По мені ковзнуло декілька гидливих поглядів, та я нахабно підморгнула їм. Чомусь поруч з Таві було спокійно це робити. Він хоча б підтримає моє зухвальство.

Таві став навпроти мене, поклав руку туди, куди його вчили, і на мить нас обох перекосило від спогаду про наші тренування. Тоді він лаявся, я шипіла, Ніра ховала сміх, а Віктор сухо коментував, що «темп не має нагадувати втечу від пожежі». Тепер же Таві тримався напрочуд рівно. Не ідеально придворно, не так, як чоловіки, які народилися під музику менуетів, але впевнено.

Розпочали ми обережно. Я надто сильно думала про чужі погляди та одяг, який міг заплутатись на поворотах і я зганьблюсь одразу, як тільки вийшла в світ.

— Дихай, відьмо, — тихо сказав він. — Ти не на суді. Поки що.

— Ти дуже погано заспокоюєш, — буркнула я. 

Музика потягнула нас далі. Поворот, крок, ще один, м’яке ковзання тканини, теплий рух повітря від рукавів. Я раптом зрозуміла, що одяг і справді зручний: нічого не тягнуло, не заважало. Штани давали свободу кроку, накидка додавала легкості, а пояс не забирав такі потрібні вдихи на повні груди. Кравчиня могла пишатися собою. Я — теж, хоч і не хотіла визнавати це надто голосно.

Таві більше не наступав мені на ноги. Це було істине диво. Він вів мене обережно, зосереджено, іноді занадто серйозно зводячи брови, і від цього мені стало смішно. Ми виглядали дивно. Я впевнена, що хтось збився з темпу тільки із-за того, як помітив руде волосся поруч. Дивно, що не впали, було б весело. 

— Бачиш? — пробурмотів він під час повороту. — Я не зганьбився.

— Поки що.

— Флаві.

— Добре. Ти танцюєш гарно.

Його обличчя одразу стало нестерпно самовдоволеним.

— Повтори. Я заслужив.

— Ні. Ти заслужив не отримати по нозі.

— Жорстока жінка.

Я всміхнулася, і в цю мить, ковзнувши поглядом поверх його плеча, побачила Ноеля. Він усе ще стояв оточений аристократами й зовсім їх не слухав. Я зловила його погляд та всміхнулася очима, коли Таві різко розвернув мене, нахилив і показав Ноелю язика.

У герцога, схоже, сіпнулося око, та я не встигла в цьому переконатися, бо Таві вже вів мене далі. Він став грайливішим і впевненішим у рухах, гарно потрапляв у такт музиці й інколи додавав зайві розвороти та прокручував мене лише заради розваги. Я не хотіла вимагати від нього перестати бути собою, тому піддалася дурному впливу й підхопила такт.

Я теж зробила крок сміливіше, дозволяючи тканині струмувати навколо ніг і невагомо розлітатися за рухом. Якщо вже Таві вирішив перетворити танець на маленьке нахабне змагання з усім двором, то я мала хоча б не виглядати занадто здивовано цьому. Тим паче, після його язика Ноелю відступати було пізно. Репутація нашої маленької компанії вже тріснула по шву й тепер весело дзвеніла разом із музикою.

Таві закрутив мене ще раз, цього разу ширше, і я відчула, як шлейф накидки м’яко піднявся за спиною, ловлячи світло люстр. Кілька леді поруч завмерли, хтось здивовано шепнув щось своєму кавалеру, а я раптом зрозуміла, що мені подобається. Не їхня увага, ні. Її було забагато, і вона все ще дряпала шкіру. Мені подобалося, що я рухалась як мені того хотілося. Таві нахилився ближче, не збиваючись із кроку.

— Бачила його обличчя?

— Ти показав герцогу язика посеред королівського прийому.

— Технічно — під час повороту. Це важлива різниця.

— Віктор би тебе поховав.

— Віктор не бачив.

— Віктор відчув. Треба йому виділити ліки від серця, — підмітила я.