7.2

— Як ваше самопочуття? — одразу почала я, та Ноель злегка сіпнув мене за рукав.

Королева нахилила голову, засуджуючи Ноеля за цей жест, і він, що було йому не властиво, відвів погляд. Король Освальд приємно всміхнувся.

— Леді Флавіє, що ж ви відразу до роботи? Я ціную ваше хвилювання, та цей прийом я зібрав не для медичних настанов відьми, — він посміхнувся.

Його ідеальна постава та золотаво-чорний одяг аж кричали, що він правитель. Та ще він був пліткарем і простою людиною, що мене дуже дивувало, якщо згадати ті зверхні обличчя внизу, які кривилися, побачивши на мені штани, а не нижній ярус торта.

Освальд подав мені руку. Я ввічливо вклала свою, все ще не розуміючи, що відбувається. Ноель спокійно склав руки за спиною та зробив крок назад. Таві щебетав із принцем позаду, а я кидала погляди на всіх, намагаючись зрозуміти, що зараз буде і чому про це всі знають, окрім мене.

Король підвів мене до краю галереї, і всі внизу різко затихли, схилившись у реверансах та поклонах. Не вистачало перекотиполя для антуражу тиші. Було чутно лише шурхіт тканини та ледь помітні перешіптування. Вони випростались і вп’ялися в мене поглядами. Захотілося відсмикнути руку та сховатися за гардиною десь під стелею.

Король Освальд не поспішав говорити. Він оглядав залу неначе перевіряв, чи всі на місці. Королева стояла трошки збоку. Від її веселої посмішки не залишилось ні сліду, холодний погляд крізь віяло на підданих. Страшна жінка, воістину страшна.

— Сьогодні ми зібралися, щоб відзначити моє одужання, — промовив король, і його голос легко заповнив залу. — Але моє життя було збережене не тільки завдяки лікарям, молитвам і турботі моєї родини.

Я відчула, як погляди внизу стали уважнішими. Хтось уже зрозумів, до чого він веде. Хтось лише невдоволено напружився. А хтось, можливо, з Храму, уже подумки рахував, скільки шкоди може завдати одна руда відьма, якщо король вирішить подякувати їй публічно.

— Леді Флавія Ровенар, — продовжив Освальд, і від мого імені зал наче здригнувся, — попередила про небезпеку, яка загрожувала короні. Її допомога, її дар і її сміливість дали мені можливість стояти сьогодні перед вами.

Мені дуже захотілося прошепотіти, що сміливість тут ні до чого, я просто не хотіла мати мертвого короля у своєму списку проблем. Але я мовчала притиснута сотнями очей. Король повернувся до мене лише на мить, а тоді знову до зали.

— Та сьогодні йдеться не лише про вдячність. Є питання, яке багато років залишалося під мовчанням корони, Храму й старих родів. Питання землі Ровенарів.

Я побачила, як у нижніх рядах кілька аристократів перезирнулися. Хтось стиснув віяло, хтось різко випрямився. Біля колони, серед світлих ряс, стояли храмовники. Їхні обличчя були спокійні, та вони спостерігали за нами, як падальники.

— За давньою угодою між родом Ровенарів і короною, — голос Освальда став твердішим, — землі, що належали до меж Ровенарів, були передані під тимчасове управління корони після зникнення останніх представників роду. Тимчасове — не означає вічне. Управління — не означає володіння.

У мене по спині пробіг холодок. Король говорив це вголос перед усім двором, але я не була готова до цього, взагалі не готова. Та відірвати погляд від натовпу означало б, що я програла в ці гляділки. А я в них в дитинстві була кращою з кращих.

— Умови тієї угоди були порушені, — сказав він.

Зала зашурхотіла, ніби хтось кинув у неї жменю сухого листя. Освальд не підвищив голосу, але всі замовкли знову.

— Спадкоємиця Ровенарів мала бути забезпечена, вихована відповідно до свого походження й ознайомлена зі своїми правами після досягнення належного віку. Цього зроблено не було.

Я перестала дихати. Королева ледь помітно повернула голову до мене. У її погляді не було жалості, і за це я була їй вдячна. Жалість би мене добила. А так вона просто стояла поруч із чоловіком і дозволяла йому різати залу правдою, яку всі дуже хотіли не чути.

— Тому сьогодні, владою корони Тройрусу, я офіційно визнаю леді Флавію Ровенар законною спадкоємицею роду Ровенарів і правонаступницею земель, що раніше належали її крові та були передані під королівське управління лише до її повернення.

Унизу хтось голосно вдихнув. Я, здається, теж.

Моя рука в долоні короля стала холодною. Захотілося висмикнути її, відступити, сказати, що ні, зачекайте, я не підписувалася бути правонаступницею чогось більшого за власну хатинку, кота й дуба з поганим характером. Я не була готова оголошувати «війну» прямо зараз. Хоч виглядала я чудово, тут навіть Рейвен не сперечався би.

Я стиснула пальці. Освальд продовжив:

— Це визнання не означає вигнання людей із цих земель, не означає руйнування сіл, доріг, маєтків чи законного господарства. Але віднині будь-які питання щодо користування межовими територіями Ровенарів мають погоджуватися з леді Флавією Ровенар або її офіційними представниками.

Я краєм ока побачила, як Ноель ледь нахилив голову. Як знак, що Аббертони стоять поруч із цим рішенням. І тоді Освальд добив залу остаточно:

— Корона визнає не лише право крові. Корона визнає відгук землі.

Я різко обернулась на короля ледь не відкрив рота. Коли він встиг дізнатися? Я ж зовсім нещодавно тільки «поговорила» з землею.

Тиша впала так низько, що її можна було різати ножем і подавати на тарілках замість десерту.

Мої коліна мали б затремтіти. Але вони чомусь тримали. Можливо, тому що я занадто злякалася, щоб дозволити собі впасти. Можливо, тому що внизу стояли ті, хто вже очікував мого падіння. Король нарешті повернувся до мене. Його голос став тихішим, але зал усе одно чув кожне слово.

— Леді Ровенар, корона повертає вам те, що мала зберегти для вас. Запізно, не повністю і не без вини. Та сьогодні — відкрито.

Ох. Оце було підло. Бо якби він говорив лише юридично, я могла б вистояти. Якби сипав титулами, печатками й формулами, я б зачепилася за них, як за холодну стіну. Але він сказав «з вини». І не сховався за давніми обставинами. Сказав перед усіма як є. Я зробила ідеальний  реверанс.