7.1

— Нас запросили на офіційний прийом на честь одужання короля, — вимовив Ноель за столом.

Я подавилась пюре й ледве втримала його в роті, щоб не влаштувати феєрверк на весь стіл. Таві ліниво плескав мене по спині, дожовуючи шматочок сиру.

— Ви так не жартуйте, ваша світлосте, — відкашлялась я, витираючи рота. — Вас запросили? То їдьте. У мене дозволу питати не обов’язково, хоч і приємно.

Зробивши вигляд, що мене це взагалі ні на краплинку не може стосуватися, я знову втупилась у тарілку смакуючи присмачене пюре з розтушкованою курятиною. Все ж таки кухарка тут — від бога. Ноель повільно видихнув носом та велично відклав прибори вбіг на серветку. 

— Ні, Флавія, — тихо мовив він, — ви офіційна гостя цього прийому. Тому біль у попереку, кашель чи смерть — не привід бути на ньому відсутньою.

Я відчула, що мої очі закотилися так сильно, що побачили мозок. Таві спокійненько жував свою корівку, не думаючи про її почуття, і навіть не звертав уваги на цю ситуацію. Рейвен сіпнув оком трохи напруженіше, ніж завжди, та все одно стояв струнко, думаючи про своє.

— Ноелю, — я стукнула склянкою по столу, — була б моя воля — я б із лісу не виходила. Жила б собі там разом із Пафнутієм і Таві, співала б пісні, спала б на землі, яка, схоже, ставиться до мене трохи краще, ніж до інших, та й горя б не знала.

Я зробила повільну паузу. Герцог навіть вусом не повів. Не маючи вусів.

— Але я тут. Ні, я не скаржусь, не подумайте. Я до того, що я не аристократка.

— Ми це помітили, — коротко встряг Рейвен.

Навіть не подивившись на нього, я підняла ложку, нагадуючи, що навіть це в моїх руках — зброя. Він відвів погляд.

— Так от, я на цих прийомах як папороть у квітнику. Усі думають, що вона може заквітнути, але це кущ!

Ноель кілька секунд мовчав. Рейвен теж. Таві нарешті перестав жувати й повільно повернув до мене голову.

— Папороть — не кущ, — сказав він.

Я різко тицьнула в нього ложкою.

— Ось! Саме про це я й кажу. Я навіть метафору нормально не можу використати, бо в цьому домі одразу знайдеться хтось із ботанічною освітою. Тому мені не місце на прийомах, де мене можуть зневажити одним коротким поглядом. Бр-р-р.

Таві повернувся до своєї тарілки після новини про те, що папороть — не кущ. 

«Дуже допоміг, дякую.»

Ноель відсунув тарілку, готуючись до виснажливих переговорів, гірших, ніж з аристократами, з якими він звик розмовляти. Бо перед ним була руда нахабна відьма, яка прекрасно це визнавала.

— Флавія, королева персонально дозволила вам вдягатися як забажаєте. З єдиною умовою — закриті ноги, живіт та взуття. Просто щоб ви не підбирали ногами бруд з інших ніг.

Я здивовано підняла погляд, кліпаючи. Здається, всі присутні в цій кімнаті розуміли, що та красива жінка, сестра герцога за сумісництвом, прорахувала свої кроки на кілька років наперед, ідучи на такі поступки.

— Ніхто не посміє зневажати вас біля мене, — уже суворіше додав він.

Це була правда. Герцог мав владу більшу, ніж хотілося уявляти. Та я не могла постійно крутитися біля нього, як дзиґа, ховаючись від косих поглядів. Чомусь захотілося, щоб мене знову боялися, як ту минулу Флавію. Здається, я починала розуміти її характер.

— Добре, — здалася я, — я зроблю собі відповідну сукню. Все буде чікі-пікі.

Я показала знак «ок» під здивований погляд Рейвена, який уже тягнувся до блокнота, та я пригрозила йому ложкою, залишивши вислів і жест при собі. Він просто ще не знає, які непристойні жести я можу показати. Хай береже місце.

— Ми покличемо кравчиню, — відчеканив Віктор, не терплячи відмов.

Я, остаточно здавшись, тихенько видихнула носом та кивнула, зауваживши, що шитиме вона виключно за моїм ескізом. Так ми й дійшли до компромісу та втрати моєї гідності. Ноель лише коротко кивнув, як переможець, ким він і був.

Наступного дня прямо до мого відьомського кабінету увірвалась кравчиня. Струнка жінка в окулярах одразу прикинула мої параметри й узялася за стрічку. Мене вмить роздягнули, і поки ця жінка, підозріло схожа на мою викладачку з історії мистецтв, крутилася навколо, я малювала ескіз свого ідеального одягу на прийом.

Закритий, елегантний, зручний. Такий, щоб дотриматися правил етикету й поєднати їх із моїм специфічним смаком. Рожевий колір я носила вельми рідко, але він мені подобався. Тому вибір упав саме на нього. Закінчивши, я вручила ескіз кравчині. Вона на хвилину зависла над ним, поправляючи окуляри.

— Л… леді Ровенар, це… — вона підбирала слова.

— Що, за тиждень не встигнете? Я б упоралась за три дні, — штрикнула я її.

Вона підібгала губи, серйозно поглянула на мене поверх окулярів та кивнула. Схоже, я зачепила її гідність. А саме це й прискорює та покращує роботу, хоча спати ця жінка навряд чи зможе найближчі кілька днів. 

На цьому ми розпрощались. Навіть Таві не знав, яким саме буде мій одяг, хоч і наполегливо випрошував подробиці.

Далі на мене чекав тиждень великої мучениці. Повтор етикету, танці до болю в ногах через незграбність Таві, який усе ж навчився рухатися більш-менш пристойно. Схоже, Ноель очікував, що нас повторно запросять до палацу. Тому мої попередні уроки були такими… ефективними.

Дні промайнули швидко, і мій одяг був готовий саме вчасно — з усіма правками та підшиваннями. Схоже, кравчиня неабияк пишалася собою, і я могла її зрозуміти.

Це було вишукане вбрання з елементами східного крою. Ніжно-перламутровий комбінезон із легким рожевим відтінком, вільними штанинами, підв’язаними внизу, і напівпрозорою приталеною накидкою. По всій тканині тягнулася тонка вишивка рожевими нитками, а широкий пояс підкреслюючи силует. На руках були прикріплені рукави-крила які хитались від найменшого руху.

Мої ступні прикрашали милі босоніжки з підошвою та розділенням між великим і вказівним пальцями. Я була дуже задоволена і виглядом, і зручністю цього одягу. Навіть кравчиня зауважила, що це виглядає казково.