Розділ 7

(Гей, перепрошую за мою довгеньку "відпустку". Життя у Києві зіграло злий жарт із моєю домівкою, але всі живі-здорові тому я повертаюсь до цієї історії)

Не знаю, що там герцог сказав лицарям, та тепер усі вони боялися навіть глянути на мене, коли я проходила повз. Чомусь ця ситуація веселила й дратувала водночас, тому, взявши газету, необачно залишену прислугою, як зброю, я завалилась у вітальню.

— Я вам що, дитина? — вилаялась я. — Мені здається, я цілком у змозі постояти за себе без звітувань великому та могутньому герцогу Аббертону. Я відьма, Ноелю. В і д ь м а! Мій фамільяр сильніший за кожного вашого лицаря, хоч і виглядає досить тендітно порівняно з ними. То все магія, ваша світлосте!

Ноель сидів біля вікна з книгою в руках. Точніше, книга була відкрита, але я сильно сумнівалася, що він читав. Бо щойно я ввірвалася з газетою, його погляд повільно піднявся на мене з таким спокоєм, що захотілося одразу кинути в нього цю газету. Для профілактики.

— Я бачу, — промовив він.

— Що саме ви бачите? — підозріло примружилась я.

— Відьму.

Я завмерла з газетою в руці, бо відповідь була неправильна. Точніше, занадто правильна, і сваритися після неї стало складніше.

— Не підлизуйтеся, — буркнула я.

— Я навіть не починав.

— От і не починайте. Я прийшла обурюватися.

Ноель закрив книгу й відклав її на столик. Дуже повільно. Наче я не стояла посеред вітальні в бойовій позі з газетою, а просто принесла йому чай. Це дратувало ще більше.

— Лицарі мають звітувати, якщо поруч із вами виникає загроза, — сказав він.

— Вони мають втручатися, якщо поруч зі мною виникає загроза, а не потім бігати до вас, наче я впала з дерева й розбила коліно.

— Ви вже падали з дерева.

— Не переводьте тему!

— І не лише з дерева.

Я замахнулася газетою, але він навіть не здригнувся. Це було образливо. Газета втратила частину своєї бойової слави ще до першого удару.

— Ноелю, — я ткнула в нього згорнутою газетою з безпечної відстані, — мені не подобається, коли мене охороняють так, наче я скляна ваза. Я не ваза. Я максимум тріснутий казан, який ще й сам когось ошпарить.

У кутику його губ щось ледь ворухнулося.

— Дуже точний опис.

— Я серйозно.

— Я теж.

Він підвівся. Герцог Аббертон на ногах виглядав значно небезпечніше, ніж герцог Аббертон із книгою. Я мимоволі міцніше стиснула газету, хоч і не збиралася відступати.

— Я не наказував їм вважати вас безпорадною, — сказав він тихіше. — Я наказав їм не чекати, доки ви самі вирішите, що вам уже достатньо загрожують.

— Це звучить майже так само.

— Ні. Ви можете постояти за себе. Я це знаю.

Він зупинився переді мною.

— Але те, що ви можете, не означає, що маєте робити це щоразу сама.

Я відкрила рота. Закрила. Це було підло. Дуже підло. Бо я прийшла бити його словами, а він узяв і підставив не щит, а огорнув м’яким пледом та дав какао… із зефірками.

— Це нечесний аргумент, — пробурмотіла я.

— Зате правдивий.

Я опустила газету, але лише трохи. Для пристойності треба було зберігати хоча б видимість загрози.

— Я не хочу, щоб усі дивилися на мене й думали: «Обережно, не дихайте на леді Ровенар, бо герцог прийде й відгризе голову».

— Я не відгризаю голови.

— У переносному сенсі.

— У переносному — іноді.

— От бачите!

Ноель нарешті тихо всміхнувся. Не дуже широко, та достатньо, щоб серце нагадало, хто його тут вкрав.

— Я поговорю з ними, — сказав він. — Щоб не шарахалися від вас у коридорах.

— І щоб не бігли до вас із кожною дурницею.

— З кожною дурницею — ні. З кожною загрозою — так.

Я насупилась.

— Ви нестерпний.

— Ви теж.

— Я перша сказала.

— Я погодився.

Я підняла газету й легенько вдарила його по плечу. Не боляче, звісно. Просто щоб зафіксувати свою моральну перемогу. Газета тихо хруснула, Ноель опустив погляд на місце удару, потім знову на мене.

— Це було нападом?

— Це було попередженням.

— Маю звітувати комусь?

— Тільки Віктору. Хай внесе в протокол: леді Ровенар офіційно побила герцога газетою за надмірну турботу.

У дверях тихо кашлянув Таві. Я завмерла. Ноель дуже повільно повернув голову. Таві стояв у проході з шматком шинки в руці й обличчям істоти, яка щойно отримала подарунок від усіх богів одразу.

— Не зупиняйтеся, — сказав він. — Я тільки почав насолоджуватися сімейним насиллям над аристократією.

— Вийди, — одночасно сказали ми з Ноелем.

Таві підняв шинку, наче келих.

— Як скажете. Але якщо газета переможе меч, я хочу бути свідком.

Він зник за дверима, але я була впевнена, що далеко не пішов. Паршивець мав слух кращий за совість. Я зітхнула й знову повернулася до Ноеля.

— Добре. Я визнаю: якщо загроза справжня, хай звітують. Але без цього вашого «усі ходять навшпиньки навколо бідної відьми».

— Домовились.

— І якщо я сама впоралася, не треба дивитися на мене так, наче ви не знаєте, чи пишатися, чи замкнути мене в кімнаті.

Він зробив паузу.

— Це складно.

— Ноелю.

— Я спробую.

Я примружилася.

— Це краще.

— А ви спробуєте не підкуповувати мою охорону маззю.

— Ні.

— Флавія.

— Я відьма. У мене мазь — офіційна валюта.

Він подивився на мене довго. Потім повільно забрав газету з моїх рук, склав її рівніше й поклав на стіл.

— Тоді хоча б повідомляйте мені, коли відкриваєте нову дипломатичну лінію через лікувальні засоби.

— Це можна.

— І коли до вас чіпляються на вулиці.

Я хотіла заперечити. Дуже хотіла. Але перед очима знову на мить стали ті нахаби для яких прокляття на діарею було б в самий раз. Я стиснула пальці.

— Добре, — сказала тихіше. — Наступного разу скажу.

Ноель не переможно всміхнувся.