6.6

— Що ж, шановні, — протягнула я втомлено, заходячи у вітальню. — Представтесь.

Я оглянула всіх присутніх, витягуючи з волосся залишки лісу та моху, які вже стали частиною мене самої. У вітальні стало дуже тихо, та після переглядувань аристократи все ж піднялись поправляючи камзоли та краватки, мов я їх сватати прийшла, а не доповідати після співбесіди із зімельною ділянкою. 

Віктор стояв трошки збоку, як завжди тримаючи незворушне обличчя та ідеальну поставу. Його погляд ні разу не впав на мене, беріг нерви. Таві зайшов слідом і мовчки став біля вікна. На його рукаві теж висів листок, але він його не помічав. Або робив вигляд, що не помічає, бо після мого повернення з лісу жартувати йому перехотілося.

Першим уклонився старший чоловік із гострим носом і тонкими пальцями.

— Лорд Арман Деверо, леді Ровенар. Мої землі межують із південною дорогою.

Другий, молодший і широкоплечий, зробив уклін коротший.

— Лорд Ренальд Вейр. Західні поля й млини.

Третій, той, що раніше говорив найобережніше, схилив голову спокійно, без зверхності.

— Барон Едмунд Крейл. Село Марен, північний тракт і прилеглі угіддя.

— А норову, що у герцогів, — фиркнула я.

Повільно опустившись в крісло навпроти, я витягла з волосся ще одну гілочку. Покрутила її в пальцях, глянула на Віктора й поклала на край столу.

— Це для протоколу. Доказ, що я справді ходила питати землю, а не вигадувала відповідь по дорозі.

Віктор навіть не кліпнув.

— Додам до матеріалів зустрічі, леді Ровенар.

Лорд Вейр помітно напружився.

— Ви… радилися із землею?

— Ні, вона влаштувала мені співбесіду, — втомлено відповіла я й відкинулася на спинку крісла. — Звісно, радилася. Ви ж цього хотіли? Відповідей.

Лорд Деверо сухо стиснув губи.

— Ми хотіли запевнень.

— Запевнення дають люди, які певні. Я поки що можу дати лише умови.

Усі троє замовкли. Я повільно провела пальцями по підлокітнику, збираючи думки в купу. Хотілося лягти на підлогу й сказати, що я передумала бути Ровенар. Але у вітальні сиділи люди, які чекали, що я зламаюся, злякаюся або почну говорити дурниці.

На жаль для них, дурниці я вміла говорити дуже впевнено.

— Села залишаються в спокої, — сказала я. — Люди, які живуть на цій землі можуть жити далі. Дороги теж не чіпатимуть. Торгівля, колодязі, млини — поки без змін.

Вейр ледь помітно видихнув.

— Поки?

Я перевела на нього погляд.

— Так. Поки. Бо я не дам вічного дозволу людям, яких бачу вперше. Земля терпіла вас багато років. Це не означає, що вона вас любить.

Крейл нахилив голову.

— Що ви вимагаєте від нас?

О, нарешті правильне слово. Я випросталася.

— Для початку — поваги. Все у цьому світі вимагає до себе поваги, навіть коні, — Таві відкашлявся приховуючи сміх. — Якщо земля на вашій ділянці почне поводитися дивно — ви не біжите до Храму. Ви пишете сюди. Не герцогу, а мені. Через Віктора, бо інакше він образиться.

Віктор сухо додав:

— Через канцелярію маєтку Аббертонів.

— Ось, — я махнула рукою. — Через святу канцелярію маєтку Аббертонів.

Таві біля вікна тихо пирхнув. Лорд Деверо примружився.

— Ви хочете, щоб старі роди звітували перед відьмою?

Я нахилила голову набік.

— Ні. Я хочу, щоб старі роди згадали, що вони стоять на моїй землі. Якщо вам простіше писати не відьмі, а «офіційній представниці інтересів землі», то Віктор придумає мені якийсь титул. 

— Придумаю, — рівно сказав Віктор.

Деверо замовк. Крейл повільно кивнув.

— А Храм?

Я опустила голову в руку та втомлено підняла очі. 

— Вас це взагалі не стосується, панове, — прошипіла я, що аж самій стало страшно. 

Хтось з них пирхнув моєму нахабству, та я навіть не глянула.

— А тепер, шановні, можете пити чай і думати, як сильно вам хочеться сваритися з жінкою, яка щойно пояснювала землі, що не всі аристократи — паразити. Я, до речі, не була в цьому переконана. Тож не псуйте мені статистику.

Аристократи якось притихли. Час від часу вони кидали на мене погляди: чи то перевіряли, що я не жартую, чи просто не знали, що сказати. А я дивилась у вікно й думала про те, як дивно моє життя з лиходійки роману перекочувало у відьму, яка має дружити із… землею. Не всією, звісно. А магічною її частиною, яка мала власну волю та, очевидно, розум. Як землі індіанців у тому світі.

Лорди та барон піднялись, коротко й ввічливо вклонились та попрощались, подякувавши за те, що я вислухала їх. Я взяла з них обіцянку, що вони все ж дослухаються до моїх порад. Бо насправді я не знала, що буде, якщо не дослухаються.

І це триндець як лякало.

— Віднесіть мене хтось у кімнату, — проричала я, сповзаючи по кріслу.

Таві уважно розглядав свої нігті, ігноруючи мене. Я перевела погляд на Рейвена, який теж уникав мого погляду.

— Ну будь ласочка-а-а, — занила я, тупаючи ногами. — Я за сьогодні вже і з відьмою посварилась, і з землею поговорила, і аристократів приструнила. Я що, не заслуговую, щоб мене, як принцесу, віднесли в прохолодне місце та залишили там відпочивати?

Таві повільно підняв очі від нігтів.

— Ти не принцеса.

— Я розмовляю із землею, це навіть краще. У принцес немає землі, яка може випадково когось з’їсти, втопити або ще гірше. Про що я думати навіть не хочу.

— У принцес хоча б є манери.

— Я втомлена, голодна і в мене мох у волоссі. Манери померли біля того дивного Каменя.

Рейвен тихо відкашлявся, усе ще не дивлячись мені в очі.

— Леді Ровенар, я можу наказати покоївкам провести вас до кімнати.

— Я не просила провести. Я просила віднести. Це різні рівні турботи, Вікторе.

— Саме тому я уникаю другого.

Я образливо видихнула й ще трохи сповзла по кріслу, поки прикраси на спідниці не дзенькнули об підлогу. Таві зітхнув першим, потім підвівся, підійшов до мене й нахилився.