6.5

Ще одна проблема була в тому, що Таві погано переносив спеку й не міг довго тримати справжню форму в таку погоду. Тим паче його могутність могла знадобитися в лісі. Але проблема була не лише в цьому. Найшвидший скакун маєтку — Альтаїр. І він, схоже, зі мною не ладнав.

Альтаїр стояв у стійлі та повільно жував овес. Горда постава, блискуча шерсть і погляд на мене, сповнений притензіями. Я прихопила цукор та готова була до перемовин, які приречені на провал. 

Він повернув голову, побачив мене й голосно фиркнув, наче сказав: «О ні. Тільки не вона».

— І тобі доброго ранку, копитна величносте, — пробурмотіла я.

Таві, стоячи поруч, склав руки на грудях.

— Він тебе не любить.

— Дякую, я сама здогадалася по тому, як він дивиться на мене з бажанням скинути в канаву.

Альтаїр вдарив копитом по землі.

— Бачиш? Погоджується.

Я коротко видихнула й повільно наблизилася до коня, вказавши Таві залишатися на місці, немов це в нього були проблеми з Альтаїром, а не в мене. Кінь насторожено повів вухами й незадоволено заіржав.

— Слухай, я знаю, що тобі не подобаюсь, — кінь фиркнув. — Дуже. Я знаю, дякую за уточнення. Та ти найшвидший кінь цих земель, і я потребую тебе.

Звісно, про «найшвидшого коня цих земель» я перебільшила, та кінь відповів іржанням, ніби наказував продовжувати, і гордо задер морду. Таві ледь стримував сміх, та поки справлявся, відвернувшись до нас спиною.

Я приклала руку до грудей і вклонилася.

— Прошу, ваша світлосте Альтаїре, — принизилась я.

Кінь зневажливо кинув на мене погляд згори й зачекав. Я знала, чого ця біла морда чекала, тому, стиснувши зуби, стала на одне коліно, як лицар, що дає присягу. Нарешті він задоволено заіржав і вдарив копитом у зачинене стійло. Щойно я його відчинила, Альтаїр зняв зубами сідло й кинув його просто в мене.

Сідло глухо вдарило мене в живіт, і я зігнулася навпіл, видавши звук, який не личив ні відьмі, ні, тим паче, леді. Таві за моєю спиною здригнувся всім тілом.

— Не смій, — просичала я, навіть не дивлячись на нього.

— Я мовчу, — прохрипів він.

Альтаїр гордо вийшов зі стійла, переступив через край сідла так і зупинився переді мною. Білий, блискучий, нахабний. Він нахилив голову й торкнувся губами мого волосся, перевіряв, чи достатньо я принижена для подальшої співпраці.

— Я тебе теж люблю, — прошипіла я, піднімаючи сідло з підлоги. — Дуже. 

Кінь фиркнув мені просто в обличчя. Таві все ж не витримав і тихо засміявся, але одразу перетворив цей звук на кашель. Дуже поганий кашель. Непереконливий. Я повернулася до нього з таким поглядом, що фамільяр миттєво став серйозним, хоча кутики губ у нього все одно зрадницьки смикалися.

— Допоможи, — сказала я крізь зуби.

— Із сідлом чи з твоєю гордістю?

— Зараз я допоможу тобі позбутися зубів.

— З сідлом, зрозумів.

Він підійшов, усе ще підозріло тремтячи від стриманого сміху, і підняв сідло разом зі мною. Альтаїр стежив за нами перевіряючи якість обслуговування. Коли Таві спробував наблизитися першим, кінь різко клацнув зубами біля його рукава.

— О, — Таві відсмикнув руку. — У нього твій характер.

— Наклеп. Я не кусаю всіх підряд.

— Тільки обраних.

Я не стала відповідати, бо Альтаїр уже знову дивився на мене. Чекав саме мене. Я видихнула, підійшла ближче й поклала долоню йому на шию. Під пальцями ходили сильні гарячі м’язи. Кінь напружився, але не відступив.

— Добре, ваша коняча світлосте, — пробурмотіла я. — Я зрозуміла. Сама просила — сама й сідлаю.

Альтаїр задоволено повів вухами.

— Ти серйозно? — Таві підняв брову.

— Ні, я веду дипломатичні переговори з конем, який вимагає церемоніального приниження. Звісно, серйозно.

Сідлати Альтаїра виявилося майже так само складно, як складати план майбутнього. Кінь постійно зміщував вагу, повертав голову, фиркав, а один раз так демонстративно зітхнув, ніби я ганьбила весь кінський рід. Та зрештою сідло лягло на місце, ремені були затягнуті, а я стояла поруч спітніла, зла й переможна.

— Ну? — я вперла руки в боки. — Задоволений?

Альтаїр повільно нахилив голову й легенько штовхнув мене носом у плече. Не ласкаво. Швидше як печатку на договорі. Я похитнулася, але втрималася. Таві схрестив руки на грудях.

— Вітаю. Ти щойно стала васалом коня.

— Зате він мене повезе.

— Поки не вирішить, що ти недостатньо шанобливо дихаєш.

Я взяла повід і спробувала виглядати впевнено. Вийшло, мабуть, не дуже, бо Таві підійшов ближче й тихіше сказав:

— Я поряд.

Я подивилася на нього. 

— Знаю, — відповіла я.

І це було правдою. Альтаїр нетерпляче вдарив копитом по землі, нагадуючи, що зворушливі сцени не входять у його розклад. Я підтягнула спідницю, Таві допоміг мені сісти в сідло, а кінь, на диво, не скинув мене одразу. Лише повернув голову й подивився так, ніби давав останнє попередження.

— Два яблука, — швидко сказала я. — І я більше ніколи не назву тебе білою мордою та біляшем. Вголос.

Кінь різко став дибки, і я заверещала, втискаючись у його шию. Таві ледь встиг застрибнути назад, і ми понеслися галопом повз Віктора під мій ультразвуковий писк.

Повітря заповнили хрипи коня, який вирішив продемонструвати, що він справді найшвидший в околицях. Його копита здіймали куряву, морда розсікала повітря, а я кричала, бо було страшно. Таві вчепився в сідло кігтями. Шкіра жалібно заскрипіла.

— Ти ж із ним домовилась! — заверещав він не гірше за мене.

— Я думала, домовилась! — прокричала я у відповідь, притискаючись до шиї Альтаїра, ніби це могло врятувати мене від неминучої смерті, ганьби й чергового запису в клятому блокноті Віктора.

Маєток миготів збоку розмитими плямами. Я встигла побачити Віктора на сходах: він стояв абсолютно нерухомо, з текою в руках і обличчям, ніби саме зараз його душа тихо покинула тіло, щоб не брати участі в цьому неподобстві. Біля вітальні, здається, визирнув хтось із аристократів, але ми промчали повз так швидко, що він мав побачити лише руду пляму, білого коня й кота, який молився всіма відомими богами окрім Люміри.