6.4

Я розм’якла в кріслі карети. Прокляття, земля, Храм… усе це лягало на плечі тяжким тягарем і стискало горло, мов змія. Я виглянула у вікно, склала пальці й свиснула. Карета на мить зупинилась, і я прочинила дверцята.

— Гей, хлопці, — звернулась я до супроводу. — Якщо не розповісте герцогу про те, що сталося перед нашим від’їздом, я не розповім, що ви не втручались до останнього.

Дуже-дуже хитро посміхнувшись, я оглянула двох лицарів, які переглянулись і зам’ялися.

— До-обре, — протягнула я. — Персонально принесу вам мазь від саден та порізів. Я ж знаю, що ви хотіли, але боїтесь відьми.

Лицарі секунду подумали, а тоді кивнули так чітко, наче відчеканили. Ми рушили далі. Таві здійняв брову й вирішив промовчати. От і добре.

Таві мовчав рівно до того моменту, поки карета знову не набрала хід і стукіт коліс не заглушив голоси супроводу зовні. Тоді він повільно повернув до мене голову з таким виразом, ніби я щойно продала свою совість за дві баночки мазі.

— Ти щойно підкупила охорону герцога маззю.

— Не підкупила, а налагодила дипломатичні стосунки, — втомлено відказала я, притискаючи сумку до живота. — До того ж мазь у мене справді хороша.

— Вони розкажуть.

— Не розкажуть.

— Розкажуть, якщо Ноель подивиться на них отим своїм герцогським поглядом.

Я скривилася, бо тут він мав рацію. Ноель іноді дивився так, що навіть кам’яні статуї, мабуть, починали згадувати всі свої гріхи. А двоє лицарів, які щойно уклали зі мною дуже сумнівну угоду про мовчання, точно не були міцніші за статуї.

— Тоді я скажу, що це була моя ідея.

— Це й була твоя ідея.

— Саме тому звучить переконливо.

Таві фиркнув, але більше не сперечався. Він відвернувся до вікна, та я бачила в його плечах напругу. Йому не подобалося те, що сталося біля лавки. Не чоловіки — з ними все було просто: грубі, дурні, налякані гербом Аббертонів. Йому не подобалося, що я попросила мовчати. Бо мовчання завжди пахло небезпекою.

Я й сама це знала.

Карета котилася вулицями міста, повз чужі життя, крамниці, сварки, сміх і запахи гарячого хліба. Світ за вікном виглядав до образливого звичайним, а в мене в сумці лежала пляшечка, яка могла змусити землю замовкнути, і мішечок із квітами для Каменя, до якого я тепер боялася йти ще більше. Я торкнулася пальцями тканини сумки.

Сушені квіти тихо зашурхотіли всередині. Звук був ледь чутний, але мене наче вдарило ним під ребра. Слухати до кінця, навіть якщо захочеться втекти.

Я раптом дуже чітко зрозуміла, що не хочу знати, де землі болить. Бо якщо земля покаже Храм — усе стане простіше. Ворог, білий камінь, чужі печатки, зло, яке можна ненавидіти. А якщо вона покаже моїх батьків? Якщо покаже, що вони не просто кинули мене, а просили землю заснути від страху, любові чи відчаю? Якщо покаже, що я маю не тільки злитися, а ще й розуміти? Розуміння було значно огиднішим за ненависть.

— Флаві, — тихо озвався Таві.

Я кліпнула й зрозуміла, що весь цей час дивилася в одну точку.

— Що?

Він виглядав серйозним, а це в ньому лякало більше ніж відмова від їжі.

— Не йди до Каменя сама.

— Я й не збиралася.

— Ти збиралася.

Я відкрила рота, щоб обуритися, але не знайшла жодного чесного слова. Бо так, десь у глибині голови вже жила ця дурна думка: прийти без Ноеля, без супроводу, без зайвих очей, покласти руку на землю й розібратися швидше, ніж хтось встигне зупинити. Таві знав мене надто добре. Це було нестерпно.

— Я не піду сама, — сказала я вже тихіше.

Він довго дивився на мене, потім кивнув. Не тому, що повірив. Просто прийняв це як обіцянку, яку потім зможе втиснути мені назад у горло, якщо я спробую її порушити.

Карета виїхала з міської метушні на ширшу дорогу до маєтку. Повітря стало чистішим, але спека не відступила. Від сонця бордові складки спідниці здавалися ще важчими, прикраси на руках нагрілися й неприємно торкалися шкіри. Мої «обладунки» раптом перетворилися на справжню броню — гарну, дзвінку й виснажливу.

Я відкинулася на спинку сидіння й заплющила очі.

— Знаєш, — пробурмотіла я, — якщо Ноель усе ж дізнається про тих чоловіків, скажи, що я поводилася стримано.

— Ти погрожувала їм, підкупила супровід і намагалася виглядати так, ніби все під контролем.

— Отже, стримано.

— Для тебе — так.

Я посміхнулася, не розплющуючи очей. Та щойно ми звернули до дороги, що вела до маєтку, карета раптом сповільнилася. Спершу я подумала, що це через ворота, але потім почула голоси. Чужі та нетерплячі. Таві миттєво випростався. Я відсунула фіранку.

Біля в’їзду до маєтку стояли два екіпажі з гербами, яких я не знала. Поруч — кілька вершників і слуги в дорогих лівреях. Аристократи. У мене всередині щось втомлено впало й навіть не спробувало піднятися.

— Ну звісно, — видихнула я. — Земелька прокинулася — і всі згадали, що в них тут дачі.

Таві подивився на екіпажі, потім на мене.

— Хочеш утекти через вікно?

Я поправила коси, підтягнула сумку ближче й глибоко вдихнула.

— Дуже. Але я в червоному. Було б шкода не використати драматичний вхід.

Залишивши сумку всередині, я за допомогою Таві розпустила коси, щоб нагнати більше страху, і поправила помаду. Таві показав великий палець угору, вискочив із карети й подав мені руку, як істинний джентльмен. Про себе я хихикнула, але зберегла блаженний вираз обличчя.

— Джентльмени, — привіталася я, навіть не вклонившись, — чим можу допомогти? Наша карета через вас не може проїхати додому.

Чоловіки перед воротами обернулися майже одночасно. Їх було троє: один старший, сухий, із гострим носом і перстнями на пальцях; другий — молодший, широкоплечий, з таким виразом обличчя, ніби він звик, що перед ним відступають ще до того, як він відкриє рота; третій тримався трохи позаду й уважно розглядав мене, наче намагався зрозуміти, чи справді перед ним та сама відьма, через яку земля раптом згадала, що має характер.