6.3

Аттен відсторонився, облизнувши краплину крові з кутика губ, і ввічливо вклонився, подаючи хустинку з нагрудної кишені. Я притиснула її до поранення й уважно спостерігала за фамільяром, який спокійно відійшов, щось прошепотів на вухо відьмі, і та гучно засміялася. Ми з Таві аж втиснулися у власні плечі.

— Як ти примудрилася себе проклясти, Ровенар? — хмикнула вона.

Я звела брови й несподівано випросталася, не розуміючи, про що вона говорить.

— Ще й так грубо, наче дитина вилаялася та пришила це до себе товстою голкою. Жахливо некрасиве прокляття, сповнене ненависті, — вона розтерла в руках якийсь порошок і витерла пальці об спідницю.

— Себе? — перепитала я, бо мозок відмовлявся приймати цю дурницю без додаткового приниження. — Ні, ні, зачекайте. Я себе не проклинала. У мене, звісно, бувають важкі дні, але не настільки. 

— От і я не розумію, як так сталося, — вона прочистила зуби нігтем мізинця. — І зняти як не знаю. Бо щоб зняти — треба знати слова прокляття. А ти навіть не розумієш, як це сталося, Ровенар.

Я задихнулась власною безпорадністю.

— Так, а що робить це прокляття? Дурною я була з народження, — я перевірила рану на руці.

Стара подивилася на мене так, що я відчула себе найдурнішою людиною цього та всіх інших світів.

— Прокляття не додає дурості. Воно додає страждання.

— Страждання… Видіння! — в один голос вигукнули ми з Таві. — Але вони не всі погані.

Злегка почервонівши, я згадала видіння з Ноелем, а потім те, що допомогло мені з королем та церквою.

— Бо сама себе прокляла. Воно ніколи й не мало працювати належно. Чи то спеціально, чи то ні, але ти проклята, Ровенар, — вона якось дивно всміхнулась.

— Добре з цим, хоча й зовсім не добре. Чого ви мене так ненавидите? Я прийшла сюди дізнатися це й попросити допомоги…

Стара на мить зависла та повільно перевела на мене погляд, про щось роздумуючи. Я була готова вилетіти звідси, як пробка з-під шампанського, але вона сказала:

— Я не тебе ненавиджу, дурна відьмо. А батьків твоїх, бо колись служила в них, поки вони не кинули тебе, віддавши цим… паскудам. І заборонили наближатися до тебе. Тому ти й жила там сама, — Гелена сумно посміхнулась. — Я через Софію передавала тобі ліки від застуди, коли ти хворіла, теплий одяг узимку та захищала в місті, коли тебе звали навіженою.

Серце боляче стиснулось. Я завмерла, а Таві відвернувся. Він знову знав це. Звісно, цю увагу та любов отримувала не я, а та Флавія, яка зараз обідає на обідній перерві чи взагалі у відпустці десь на морі, та сльоза все одно покотилася по щоці.

Я витерла її надто різко, ніби це могло скасувати сам факт, що вона взагалі з’явилася.

— Софія? — прохрипіла я.

Гелена відвела погляд до полиць, наче раптом знайшла там щось значно цікавіше за моє обличчя.

— Жінка з села. Та, що часто купувала в тебе мазі й носила тобі яйця, молоко, старі ковдри. Думала, мабуть, що це її добра душа така широка. А я їй просто підсовувала, що треба, і казала, куди нести.

Я згадала Софію. Точніше, те, що залишилося в пам’яті Флавії: теплі руки, вічно стурбоване обличчя, кошик із тканиною зверху, щоб ніхто не бачив, що всередині. Запах хліба, трав і мокрої вовни взимку. Ну, і удар Каеля рибою, це вже було при мені.

— Вона знала?

— Ні, — відрізала Гелена. — І добре, що не знала. Люди краще допомагають, коли думають, що це їхня власна доброта, а не чиєсь старе каяття.

— То це було каяття? — тихо спитала я.

Стара різко повернула до мене голову.

— Не плутай. Я не винна в тому, що вони зробили. Але я винна в тому, що не змогла перегризти їм горло раніше.

Таві тихо видихнув крізь зуби. Я не дивилася на нього, не могла. Бо якщо подивлюся, побачу на його обличчі не здивування, а підтвердження, що він знав. Він бачив, як вона хворіла, як мерзла, як приймала чужу допомогу за випадкову милість світу, що загалом був до неї не дуже милостивий.

— Чому вони заборонили вам наближатися? — запитала я.

Гелена криво всміхнулася.

— Бо я сказала твоїй матері, що вона боягузка. А твоєму батькові — що він гірший, бо все розуміє й однаково дозволяє. Після цього мене попросили піти. Дуже ввічливо. З погрозами, печаткою й наказом не торкатися спадкоємиці Ровенарів.

Вона сплюнула вбік, просто на підлогу, і десь під шафою щось ображено зашурхотіло.

— Я не дуже люблю, коли мені наказують. Але тоді… тоді Храм уже ходив поруч. І якби я полізла напряму, тебе забрали б ще далі. Або просто закрили б там, де навіть Софія не дістала б.

У мене в грудях стало важко. Настільки, що прикраси на шиї раптом здалися зашморгом.

— Я думала, її… мене, — спіткнулась я, — всі просто… залишили.

Гелена дивилася на мене довго. Потім знову скривилась, наче ніжність була чимось кислим на язиці.

— Тебе залишили ті, хто мав бути поруч. А інші крутилися як могли. Погано, криво, але крутилися.

Я тихо засміялась приправивши сміх краплинкою смутку. 

— Чудово. Виявляється, моє дитинство було не повним жахом, а жахом із таємною доставкою шкарпеток.

Таві раптом тихо фиркнув. Гелена теж видала звук, схожий на придушений сміх, але швидко сховала його за кашлем.

— Шкарпетки були хороші, — буркнула вона. — Вовняні. Сама в’язала.

І чомусь саме це добило мене остаточно. Я закрила обличчя рукою, намагаючись стримати ще одну сльозу, але вона все одно прослизнула між пальцями. Через кляті вовняні шкарпетки, які хтось передавав дитині, до якої не мав права наближатися й вона так і не дізналась, що хтось в цьому світі турбувався про неї просто так.

Таві ступив ближче й поклав долоню мені на плече. Просто торкнувся, бо боявся, що зробить гірше.

— Дурна відьмо, — прошепотів він. — Ти не була зовсім сама.

Я кивнула, хоча горло стислося так, що говорити не виходило. Гелена відвернулася першою. Взяла з полиці маленьку баночку, гримнула нею об стіл і сунула до мене.