6.2

Зранку я прокинулась уся спітніла від нічного супу та неймовірної спеки за вікном. Не вистачало кондиціонера чи хоча б вентилятора. Таві, схоже, розділяв мій біль, бо спав на підлозі, якимось чином відсунувши килим із кам’яної підлоги.

— Таві, ти знаєш, що таке нефрит? — сонно промовила я, дивлячись на нього.

— Камінь? — він розплющив одне око.

Я кивнула.

— А ще — запалення нирок. Встань із каменю, дурню! — наступної миті в нього полетіла подушка.

Тавіус спритно її перехопив та кинув у відповідь, вклавши мене назад у ліжко. Я підняла палець догори.

— Туше!

У двері тихенько постукали. Ми з Таві одночасно завмерли, бо після нічного походу на кухню будь-який ранковий стукіт звучав як початок судового засідання. Потім двері прочинилися, і всередину обережно зазирнула Міла з тацею.

Побачивши Таві на підлозі без сорочки й мене на ліжку з подушкою на животі, вона на мить завмерла. Потім дуже повільно підняла очі до стелі, наче вирішила, що найрозумніше — дивитися куди завгодно, тільки не на нас.

— Я принесла нічну… тобто ранкову тацю, леді.

— Міло, ти сонце, — щиро сказала я.

— І мітла при мені, — додала вона вже сміливіше, показавши держак за дверима. — На випадок, якщо хтось знову буде красти шинку.

Таві повільно звів на неї погляд.

— Я запам’ятав тебе, жінко.

— Я теж, пане Тавіусе, — Міла почервоніла, але цього разу не злякалася. — Особливо ваш крик.

Я впала назад на подушки й задихнулася від сміху. Таві виглядав почервонів чи то від сорому, чи то від люті.

— Вона мені подобається, — прошепотіла я.

— Я помітив, — процідив він. — Ти завжди збираєш навколо себе найнебезпечніших істот.

Міла поставила тацю на столик біля вікна. Там були холодний трав’яний напій, хліб, сир, ягоди й маленькі медові булочки, про які вона вчора так необережно згадала. Я подивилася на них із майже релігійним трепетом.

— Міло, якщо колись мені доведеться боротися з Храмом, короною й усіма дурнями цього світу, знай: почалося все з цих булочок.

Вона розгублено всміхнулася.

— Тоді я принесу ще.

Вона посміхнулась і вийшла за двері. А я перевела погляд на Таві, який усе ще лежав на підлозі, протестуючи проти моїх настанов.

— Гарненька, га? — я хитро кивнула на двері.

— Можливо, — буркнув він. — Мене ніхто, крім тебе, не хвилює.

Я здивовано закліпала й нахилила голову набік.

— Це поки не зустрінеш гарненьку кішечку… або дівчину, — я замислилася. — А тебе хто взагалі має приваблювати?

Таві підняв на мене такий погляд, наче я щойно поставила найтупіше й водночас найнебезпечніше питання у світі.

— Флаві, — повільно сказав він, — я фамільяр. Не дворовий кіт із весняними проблемами.

— Тобто кішечки відпадають?

— Я тебе зараз подряпаю.

Я підтягнула коліна до грудей і замислено подивилася на нього. Таві удавав роздратування, але вуха в нього, якби зараз були котячі, точно б уже смикалися. Він відвернувся, потягнув до себе край ковдри й сів, ніби ця розмова його зовсім не обходила, хоча весь вигляд кричав про протилежне.

— Ти ж можеш бути людиною, — не вгавала я. — Значить, теоретично…

— Теоретично ти можеш не лізти в моє особисте життя, але ж ми обоє знаємо, що дива не станеться.

Я фиркнула й потягнулася за булочкою. Солодкий мед липнув до пальців, у кімнаті все ще було душно, а Таві на підлозі виглядав так ображено, ніби я не про симпатії запитала, а попросила його скласти шлюбний список.

— Я просто хвилююся, — сказала я вже м’якше. — Раптом ти все життя будеш ходити за мною, бурчати, красти їжу й бити всіх, хто мене образить.

— Звучить як чудовий план.

— Звучить як самотній план.

Він замовк. Таві повільно опустив погляд на свої руки. Довгі пальці, подряпини від учорашніх пригод, смужка світла на зап’ясті. У людській подобі він інколи здавався надто справжнім, надто вразливим для того нахабного кота, який любив удавати, що його нічого не чіпає.

— Фамільяри не зовсім так люблять, як люди, — нарешті буркнув він. — У нас усе простіше й гірше водночас. Є зв’язок. Є своя відьма. Є дім, навіть якщо цей дім постійно падає з дерев, заводить дуби й дружить із бойовими служницями.

Я мовчки дивилася на нього.

— Це не значить, що я не можу когось вподобати, — додав він, уже тихіше. — Просто ти завжди будеш першою. Не романтично, не так, як ти зараз собі накручуєш своєю дурною головою. Інакше. Глибше. Як… корінь, мабуть. Хоча порівняння гидке, бо після Пафнутія я не хочу мати нічого спільного з корінням.

Я ледь усміхнулася.

— Тобто я твій корінь?

— Ти моя проблема.

— Це теж освідчення.

— Це діагноз.

Я потягнулася ногою й легенько штовхнула його в плече. Він не відсахнувся, тільки впіймав мою стопу й безцеремонно скинув її назад на ліжко.

— Але якщо колись з’явиться хтось, хто тобі сподобається… — почала я.

— Ти перша почнеш лізти з порадами, зіпсуєш усе за п’ять хвилин, а потім скажеш, що це був соціальний експеримент.

— Нахабна брехня.

— Чиста правда.

Я відкрила рота, щоб заперечити, та уявила себе збоку: як я оцінюю потенційну «обраницю» Таві, допитую її, чи добре вона годуватиме фамільяра, чи не боїться шерсті, пазурів і образ її стегон. І змушена була визнати, що він, на жаль, мав рацію.

— Добре, — здалася я. — Я постараюся не втручатися.

Таві подивився на мене з відвертою недовірою.

— Ти навіть сама собі не повірила.

— Ні, але прозвучало шляхетно.

Він хмикнув і нарешті підвівся з підлоги, потягнувшись усім тілом так по-котячому, що я аж закотила очі. Потім забрав із таці виноградину, кинув її собі до рота й уже спокійніше додав:

— Міла гарненька. Але якщо ти скажеш їй про цю розмову, я вночі покладу тобі в ліжко жабу.

— Живу?

— Виховану. Щоб дивилася на тебе з осудом.