6.1

Серед ночі я прокинулась із буркотливим шлунком. Таві поруч спав в одних лише трусах, бо ніч була справді спекотною. Навіть товсті кам’яні стіни не рятували від літньої задухи.

Я піднялася, сіла на ліжку й подивилася на фамільяра, якому ще тільки бульбашку з носа домалювати — і була б точна картинка з коміксу. Живіт зрадницьки заурчав, нагадуючи про відсутність вечері. Все ж натяк на товсті стегна мене зачепив.

— Дурний фамільяр, — проскулила я, стиснувши стегно, яке було не таким уже й великим.

М’яке, гарненьке. Просто я стала менше бігати лісом і танцювати, от і все. Живіт знову завив — протяжно, наче там був поранений кит, а не травна система.

Я схопила подушку й ударила нею Таві. Він злякано підірвався з ліжка, шоковано лупаючи на мене своїми очима, які страшно світилися в темряві від слабкого місячного світла.

— Сам ти товстий, ясно? — збрехала я, лягаючи на бік спиною до нього.

Таві кілька секунд мовчав. Потім повільно, дуже повільно опустив подушку, якою я його щойно атакувала, і втупився в мою спину.

— Ти розбудила мене посеред ночі, щоб повідомити, що я товстий?

— Так.

— І це після того, як я весь день терпів Храм, твої героїчні промови, землю, яка раптом вирішила стати твоїм особистим лікарем, і твої спроби впасти на мене як мішок із картоплею?

— Не мішок, — буркнула я в подушку. — Відьма. На хороших харчах.

Він замовк. А потім дуже тихо й дуже підозріло хмикнув.

— А-а-а. То зачепило.

— Нічого мене не зачепило.

— Зачепило.

— Ні.

— Тоді чого ти мене б’єш подушкою?

— Бо ти дратуєш навіть уві сні.

Таві зітхнув так важко, немов в сотній раз пошкодував, що зв’язав життя саме зі мною. Потім ліжко під ним заскрипіло, і я почула, як він підвівся. Кроки були м’які, котячі, але я все одно знала, що він наближається. За мить ковдра біля моєї спини прогнулася, і Таві нахилився наді мною.

— Дурна відьмо, — пробурмотів він уже без отрути. — Ти не товста.

— Ти сам сказав.

— Я сказав, що ти роз’їлася на хороших харчах. Це означає, що тебе нарешті нормально годують, а не що ти стала бочкою з ногами.

Я насупилася, хоча він цього не бачив.

— У тебе дуже погані компліменти.

— У мене чудові компліменти. Просто ти в них не розумієшся.

Живіт знову зрадницьки заурчав. Цього разу так голосно, що навіть сперечатися стало безглуздо. Таві завмер, а потім тихо засміявся.

— О. Твоя внутрішня істина прокинулася.

— Заткнись.

— Вона каже: «нагодуй мене, руду дурепу».

Я різко сіла й кинула в нього другим кінцем ковдри, але він уже відскочив. У темряві блиснули його очі, і я побачила нахабну усмішку.

— Вставай, — сказав він. — Підемо красти їжу.

— Ми не будемо красти їжу в маєтку герцога.

— Добре. Тоді підемо законно брати їжу, яку все одно готували для нас, але ми з’їмо її таємно, бо ти драматична.

Я хотіла заперечити, але живіт знову видав протяжний звук, від якого навіть мені стало соромно.

— Це не я, — сказала я для порядку.

— Ага, а я не кіт. Пішли, я знаю де є їжа. 

— Ще б ти цього не знав, — закотила я очі та попрямувала за ним. 

Парочка з нас вийшла ще та: один у трусах, інша — у прозорій літній сукні-піжамі. Таві йшов природно, його кроків не було чутно навіть тоді, коли він був гігантським котом, а я, за відчуттями, тупотіла як слон. Хоча й дуже намагалася йти тихо.

— Та тихіше ти, Флаві, — прошепотів Таві, тримаючи мене за руку.

— Ну вибачте, ваша котяча величносте, я відьма, а не кіт, — буркнула я.

Він глибоко вдихнув і повільно видихнув. Змирився та проковтнув чергову образу.

Ми дійшли до кухні. Тавіус десь відрив свічі. Він, на диво, знав кожнісінький куточок кухні, тому невдовзі ми, як миші, сиділи за стійкою, щоб ніхто не помітив світло свічки, і їли хліб із шинкою, заїдаючи виноградом.

Хліб виявився свіжим, шинка — солоною й божественною, а виноград таким соковитим, що я на мить навіть пробачила цьому світу відсутність нормальних ручок, душу з відром гарячої води й усі спроби мене спалити. Таві сидів поруч, підперши щоку кулаком, і жував із виглядом кота, який вдерся в комору, вкрав найкраще й тепер ще й морально засуджує господарів за погану охорону. Я взяла ще один шматок шинки, загорнула його в хліб і зітхнула так щасливо, що Таві скосив на мене очі.

— Не дивись. Я відновлюю сили після страждань.

Він мовчки посунув до мене ще кілька виноградин. Це було схоже на турботу, тому я зробила вигляд, що не помітила, аби не зіпсувати нам обом репутацію.

Кухня вночі здавалася зовсім іншою. Вдень тут гриміли каструлі, бігали служниці, пахло випічкою, м’ясом і гарячими травами, а зараз усе стояло тихе, темне й майже святе. Мідний посуд тьмяно блищав у світлі свічки, на гачках висіли пучки сушених трав, а у великому вікні чорніло літнє небо з розсипаними зорями. Від кам’яної підлоги тягнуло приємною прохолодою, і я, забувши про пристойність, підібгала босі ноги під себе. 

— Якщо Рейвен нас знайде, — прошепотіла я, — він складе на нас акт про нічне розкрадання харчових запасів і запише це як борг.

Таві повільно відкусив ще шматок хліба.

— Якщо Рейвен нас знайде, я скажу, що це ти мене змусила.

— Зрадник.

— Фамільяр. Різниця тонка, але юридично важлива.

Я хотіла відповісти щось дуже влучне, та раптом за дверима коридору почувся тихий скрип. Ми завмерли. Таві перестав жувати, що кожного разу мене дивувало. Ми почули кроки — повільні, ніби хтось крався. Та щойно я поглянула на Таві, як його зверху хтось стукнув мітлою й заверещав на весь маєток.

Таві від цього неподобства аж виплюнув їжу та різко встав, показавши всього себе красивого. Дівчина, молода служниця, заверещала ще гучніше.

— Збочене-е-ець! — і вдарила Таві ще раз.

Я підскочила, намагаючись її зупинити чи перехопити мітлу, але цього разу прилетіло й мені по голові. Таві кинувся захистити мене, та служниця перевернула мітлу й ударила його іншим кінцем просто в пах. Він так жалібно заскулив, як не скавчить жоден собака. Я аж рот прикрила рукою та скривилась, відчувши цей біль на собі.