Розділ 6

— Я не дозволив їм пройти далі холу. Віктор тримає їх там, — додав Ноель.

— Віктор тримає посланців Храму? — я здивовано підняла брови. — Бідні посланці. Співчуваю їхньому терпінню.

— Він пояснив їм, що без попереднього запису навіть божественні справи змушені чекати в черзі за господарськими.

Таві тихо фиркнув, вмощуючись на моїх колінах, поки лікар закінчував із маззю.

— Ось бачиш, Флавія. Оце і є справжня захисна магія цього дому. Бюрократія Віктора сильніша за будь-які закляття.

— Ну, якщо слова короля були правдою… — я переклала Таві на стільчик, — то це їм потрібно буде домовлятися зі мною? Так?

Ноель переглянувся з Таві, який уже перетворився на хлопця. Зручно так жити: то кіт, то людина. Вони в унісон кивнули.

— Тоді нехай почекають. Покличте кількох служниць, які мене хоч трохи терплять. Сьогодні я хочу бути неймовірно красивою.

Я якось по-злодійськи посміхнулася, розуміючи, що в мене вперше з’явився туз у рукаві проти церкви, яка мала мене підсмажити з припискою «на благо». Тому я могла їх трохи понервувати. Правду кажуть: дай людині краплину влади, і вона покаже, хто вона. А я навіть не людина — я навіжена відьма.

Ніра, злякавшись мого дурнуватого сміху, побігла виконувати нереалістичний запит про терпіння прислуги до відьми, яка ходить босою і стріляє оченятами в їхнього герцога. Ноель лише видихнув, змирившись із тим, що я трохи поїхала головою, і пішов запросити «гостей» до вітальні для очікування.

Все ж знайшлися дві покоївки, готові виконувати мої накази, поки Ніра чаклувала над моїм волоссям після повільної ванни. Минуло, мабуть, кілька годин, перш ніж дзвін моїх прикрас розсік нервову тишу вітальні.

У ній сиділо двоє незнайомих служителів Храму та… Емілія. Білява, з накинутим капюшоном і тим самим розміреним поглядом. Вона підняла на мене свої бурштинові очі, а я нахабно всміхнулася. Довелося прикрити обпечений живіт, та від цього я не виглядала менш провокативно в їхніх очах.

Я сіла навпроти, закинувши ногу на ногу. Таві ліниво спирався на підвіконня, закриваючи частину світла, що проникало до кімнати. Ноель сидів на другому кінці диванчика поруч зі мною — з ідеальною поставою та холодним, тим самим герцогським поглядом, що змушував храмовників сидіти й чекати.

— З чим прийшли? Здається, я вже все сказала про Каеля. Чи ви… — я оскалилася в усмішці, — щодо питання землі?

Храмовники сіпнулися. Попала. Емілія повільно поставила чашку назад на блюдце й рішуче поглянула на мене, склавши руки на стегнах.

— Леді Флавія, — я не виправляла, не її, — ви маєте розуміти, що земля Ровенарів була передана в управління корони сотні років тому, і те, що ви знову пробудили її…

— Брехня, — ліниво озвалася я. — За словами короля, земля не належала нікому. Ровенари просто вміли з нею домовлятися, щоб не тільки відьми могли нею користуватися. Яка ж примхлива в мене земелька, чи не так?

Емілія привідкрила рота, та не втратила своєї дурної святості. Я хотіла поглянути на Ноеля, щоб перевірити його реакцію, але мала грати роль трохи власної відьми.Таві прикрив рота, ховаючи усмішку, а я сиділа, ліниво оглядаючи вже цілесеньку руку.

— Можливо, і так, — відгукнувся один із чоловіків, — та такі дії мають узгоджуватися. Ваші батьки покинули землі та приспали землю за домовленістю з…

Я розсміялася. Цього разу по-справжньому й нервово. Рука лягла на живіт, і опік озвався печінням. Сміх стих, і я різко поглянула служителю в очі.

— Домовленістю? Це ви про ту, де вони віддали свою дитину короні задля достойного майбутнього, а ви закинули цю дитину в ліс, давши їй хатину? Мені навіть грошей ніхто не давав, алло! — вигукнула я.

Він стиснув щелепу та руки в кулаках. Схоже, сподівався, що я не встигла докопатися до листів матері в палаці. Рейвен в кутку нервово постукував по записнику, в якому, мабуть, всі мої гріхи цього маєтку.

— Ваша світлосте, — ніжно почала Емілія, — можливо ви пояснете леді…

— Леді Ровенар перед вами, пояснюйте їй, — відчеканив він. 

Я злегка поворохнула плечима ледве стримав задоволену усмішку. Емілія перевела погляд на мене, він був злегка роздратований та все такий же розмірений. Хотілось навіть показати їй язика. 

“Це відтепер мій герцог, шукай собі іншого!”

Швидко кинувши погляд на Ноеля, я надала собі більше сміливості. 

— Рейвен, — він подивився на мене, — ви ж все записуєте? 

Чоловік невпевнено й коротко кивнув. Я відкринулась на спинку диванчика схрестив руки. Ноель почав першим:

— Якщо Храм посилається на домовленість із батьками леді Ровенар, ми вимагатимемо повний текст цієї домовленості, підписи, печатки, умови передачі опіки, фінансове забезпечення спадкоємиці та звіт про виконання зобов’язань. 

«Якби ми зараз не були в такому становищі, я б з вереском обійняла вас за такі влучні офіційні формулювання. Мені дано тільки ядом плюватися.» — задоволено подумала я.

Служитель на мить стиснув губи, та швидко повернув собі м’яку, майже співчутливу усмішку.

— Ваша світлосте, Храм не був опікуном леді Ровенар. Ми здійснювали лише духовний нагляд і магічне стримування. Питання майна, землі та забезпечення належали до компетенції корони.

— Зручно, — ліниво озвалася я. — Коли діло стосується землі — це Храм. А коли треба годувати дитину — це корона. Тільки от навіть про це ви брешете.

Я поклала руки на бильце диванчика й опустила на них голову, вдивляючись в Емілію. Бо саме на неї в мене був найнеприємніший погляд з усіх. Ноель ледь помітно торкнувся моєї спідниці й смикнув, попереджаючи.

— Що ви маєте на увазі під брехнею, леді? — ледь чутно прошепотіла Емілія, переводячи погляд то на мене, то на герцога.

Мені здалося, що він їй явно симпатизує. Що й не дивно — виглядав він неймовірно за всіма параметрами.

— Розумієте, мене останнім часом мучать видіння, — усі в кімнаті напружилися, — доволі правдиві. Короля від отруєння я врятувала саме завдяки їм.