5.6

Побачивши нашу процесію, він повільно зняв окуляри, протер їх хустинкою, знову вдягнув і застиг. Його брови піднялися так високо, що ледь не зникли під лінією волосся.

— Ваша світлосте, — вимовив він голосом, у якому бриніла безодня терпіння. — Я підготував сніданок у малій їдальні. Але, судячи з вашого вигляду… мені варто підготувати святу воду, лікаря і, можливо, юриста?

Таві тихо пирхнув, а Тая за моєю спиною шепнула Амелі:

— Він завжди такий страшний чи тільки коли тверезий?

Я дуже сподівалася, що Віктор цього не почув. Судячи з того, як повільно він перевів на Таю крижаний погляд, мої сподівання були марними.

— Лікарю — гарячу воду, чисту тканину й мазь від свіжих опіків у кімнату леді Флавії, — сухо розпорядився він, навіть не змінивши виразу обличчя. — Покоївкам — підготувати ванну. Конюху — прийняти коня його світлості. І хтось, будь ласка, поясніть садівнику: якщо сьогодні в лісі з’явиться рухомий дуб із поганим характером — це не наслідок його недбалості.

Я повільно повернула голову до Ноеля.

— Ви йому вже все встигли розповісти?

— Ні, — відповів він, не зводячи з мене уважного погляду. — Але у Віктора вроджений талант ідентифікувати катастрофи з першого погляду.

— Це не талант, ваша світлосте, — вставив Віктор. — Це роки вислуги в цьому домі.

Тая раптом випросталася, гордовито обтрушуючи мох із плеча.

— Ми, між іншим, не катастрофа. Ми провели древній ритуал!

Віктор оцінив її обпалену сукню та загальний вигляд.

— Ритуал самоліквідації?

Амелі тихо сховала усмішку в долоні. Я теж не втрималася й пирхнула, хоча насправді все тіло вже благало про гарячу воду, м’яке ліжко і, бажано, нове життя, де я не прокидаюся підвішеною на магічній ліані.

Ноель став поруч, і його голос знову набув рівного, владного тону:

— Вікторе, після обіду мені потрібні всі карти земель Аббертонів і старі межові записи. Особливо ті, що стосуються Ровенарів та їх земель. Шукай старі записи. 

Віктор не поставив жодного зайвого запитання. Тільки коротко кивнув.

— Чекатимуть у кабінеті.

Я поглянула на Ноеля. Те, як швидко він перейшов від порятунку моєї шиї до розслідування земель, змусило мене мимоволі посміхнутися про себе.

— Я теж прийду, — твердо сказала я.

— Після ванни, огляду й сніданку, — відрізав він.

— Ви зараз звучите точнісінько як Таві.

— Нарешті в цьому домі з’явився голос розуму, — пробурмотів мій фамільяр.

Віктор кинув на нього короткий погляд.

— Розум у цьому домі був присутній завжди. Його просто рідко слухали.

Я підняла руку, привертаючи увагу:

— Я взагалі-то все ще тут і все чую.

— Саме тому я й кажу це вголос, леді Флавія.

Тая захоплено прошепотіла мені на вухо:

— Слухай, а він мені подобається.

— Не раджу, — так само тихо відгукнулася я.

Віктор, звісно, почув і це. Він лише закотив очі — повільно, майже артистично у своєму жахливому управительському стилі — і жестом запросив усіх заходити. Я зробила перший крок на бездоганно чисту підлогу й одразу залишила на ній виразний брудний слід босої ноги. Віктор опустив погляд на пляму. Я теж.

— Це… знак Ровенарів, — випалила я перше, що спало на думку.

— Це бруд, леді Флавія.

— Дуже стародавній бруд. І просто Флавія.

— Упевнений, покоївки гідно оцінять його «історичну цінність», леді, — він ледь помітно виділив останнє слово.

Таві вже реготав, не ховаючись. Я хотіла було штовхнути його ліктем, але вчасно згадала, що він — єдина істота, яка погодиться виплутувати павуків із мого волосся, і вирішила не розкидатися союзниками до ванни. Ніра перехопила нас біля сходів і застигла. Вона дивилася на мене так, ніби я повернулася не з лісу, а з епіцентру битви з болотом, у якій болото здобуло нищівну перемогу.

— Я от просто думаю, — тихо мовила вона, — скільки гребінців нам сьогодні знадобиться…

Таві, проходячи повз, безжально кинув через плече:

— Усі.

Я показала йому язика — дитячий жест, за який миттєво отримала від Віктора такий погляд, ніби він подумки вписав пункт «не показувати язика фамільяру в присутності персоналу» першим номером у програму моїх занять з етикету.

— Ванна буде готова за п’ятнадцять хвилин, — промовила Ніра вже рішучіше, обережно підхоплюючи мене під лікоть, наче я була пораненим солдатом, а не замурзаною відьмою. — Ходімо, Флавія. Поки те, що у вас у волоссі, не пустило справжнє коріння.

— Пізно, — похмуро буркнув Таві, не відстаючи ні на крок. — Одне вже пустило. Його звати Пафнутій, і воно має жахливі манери.

Ніра спіткнулася на рівному місці, ледь не впустивши стопку чистих рушників.

— Це жарт?

Я хотіла відповісти «так», але після всього пережитого в лісі брехати не було сил.

— На жаль, Ніро, це родинна спадковість.

Ноель супроводжував нас до сходів. Біля першого прольоту він зупинився, і його погляд затримався на моєму обпеченому животі.

— Не геройствуйте, доки лікар не намастить опік, — промовив він тоном, що не передбачав заперечень.

— Слухаюсь, ваша світлосте, — вимовила я з незвичною покірністю.

Його брова ледь помітно злетіла вгору.

— Ви занадто легко погоджуєтеся. Це підозріло.

— Я просто смертельно втомилася. Користуйтеся моментом, доки я не прийшла до тями.

— Користуюся, — тихо відповів він, і в його голосі проковзнула нотка, від якої по шкірі пробігли зовсім не магічні мурашки. — І саме тому наказую: відпочити хоча б годину.

Я мала б обуритися на такий авторитарний тон, але в грудях чомусь стало незвично м’яко й тепло. Тому лише коротко кивнула й дозволила Нірі повести мене нагору. Позаду доносилося бурмотіння Таві про те, що він особисто інспектуватиме температуру води, якість мила та моральний стан усіх присутніх, бо «людям довіряти не можна, відьмам — тим паче, а герцогам — виключно за попередньою передплатою».