5.5

— Ну? — не витримала я, відчуваючи, як терпіння вичерпується швидше, ніж дія ельфійського напою.

Він повільно підняв погляд, і в його очах я прочитала вирок нашій адекватності.

— «Насіння щастя. Росте там, де серце просить дому. Після прийняття крові поверненню не підлягає».

Пафнутій за нашими спинами гордо зашурхотів листочками, ніби щойно виграв судовий позов.

— Я ж казав. Шляхетний контракт, скріплений самою долею.

Я подивилася на темну землю, на прадавній камінь і сріблястий пил. Раптом відчула, як під пальцями, навіть крізь тонку шкіру рукавички Ноеля, ледь помітно ворухнулася магія — тягуча, глибока, наче пульс самої землі.

— Тоді питання не в тому, як його повернути, — промовила я повільно, намагаючись упорядкувати думки. — А в тому, чому він вирішив, що дім — це я.

Таві перестав усміхатися першим. Обличчя його вмить стало серйозним, майже хижим.

— Бо ти дала кров, Флавія.

— Кров дала не тільки вона! — вигукнула Тая й одразу знітилася під нашими спільними поглядами. — Ну що? Я впала в кропиву, там точно лишилося чимало моєї крові!

— Але він прив’язався саме до тебе, — тихо зауважила Амелі, дивлячись на мене із сумішшю жалю та захоплення.

Пафнутій переможно постукав корінцем по землі, наче вибивав ритм маршу.

— Бо вона промовила правильні слова.

Я повільно повернулася до нього, відчуваючи, як холодок пробігає по спині.

— Які саме?

Паросток розправив листочки з таким пафосом, наче готувався зачитувати маніфест перед королівським двором.

— «Якщо тобі нікуди пустити коріння, пускай у мене. Ровенари своїх не кидають. Принаймні я!»

Я заклякла. Світ навколо ніби став на паузу.

Десь між мохом у Таїному волоссі, розірваною сукнею Амелі та невдоволеним сопінням Таві ці слова вдарили по мені чимось болючим — правдою. Бо я справді могла таке сказати. Напівп’яна від ельфійського нектару, розхристана після нічних танців, із серцем, яке досі відчайдушно не знало, чи має право називати цей маєток, цей ліс і це життя своїм домом.

Ноель прибрав руку з мого плеча, але не відійшов ні на крок. Він стояв так близько, що я чула ледь помітний скрип шкіри його рукавички, коли він стиснув кулак.

— Флавія? — обережно покликав Таві.

Я змусила себе кліпнути й вдихнути на повні груди вологе лісове повітря.

— Добре. Я бовкнула дурницю. Визнаю, не найгіршу в моєму списку, але все ж.

— Це не дурниця, — прохрипів Пафнутій. — Це клятва крові й дому.

— У Ровенарів що, кожне слово — клятва? — кинула я в порожнечу. — Я вже боюся вголос чаю попросити, раптом доведеться вінчатися з чайником.

Прадавній камінь під моєю долонею раптом почав стрімко теплішати. Срібний пил у розритій землі спалахнув м’яким, пульсуючим світлом, і тоненькі корінці Пафнутія інстинктивно потягнулися до ямки, мов немовля до матері. Таві присів навпочіпки, торкаючись краю каменя.

— Це не ельфи його до тебе прив’язали, — промовив він, і голос його звучав незвично глухо. — Вони лише впарили насіння. Решту зробила сама земля.

— Земля Ровенарів?

— Саме так.

Я подивилася на темну ямку, потім на цей крихітний паросток, який уже не здавався просто нахабним кущем із голосом дратівливого діда. Він був маленький, беззахисний і такий недоречний у моєму складному житті. Але «моя» земля відгукнулася йому швидше та щиріше, ніж мені самій.

— Якщо ми посадимо його тут… що буде? — запитала я, дивлячись у порожнечу.

Пафнутій гордо випнув листя.

— Я виросту. Стану могутнім.

— Це ми вже зрозуміли, дубчику, — перебив його Таві. — Що з Флавією буде?

Паросток на мить замовк, лише тихо зашурхотів верхівкою.

— Якщо вона відмовиться після такої клятви — коріння саме шукатиме її, де б вона не була. Якщо прийме — я стану на варті й охоронятиму землі від злих.

Ноель нарешті подав голос, і в його тоні відчулася напруга професійного стратега:

— Яку саме землю?

Пафнутій повернув до нього своє маленьке зелене обличчя, і в його погляді промайнула вікова мудрість, невластива паростку.

— Ту, яку люди використовували тільки завдяки відьмам, ваша світлосте. А зараз вона спить, міцно.

На галявину впала така раптова й важка тиша, що здавалося, ніби ліс затримав дихання. Навіть фіолетові гриби припинили свою балаканину, завмерши в очікуванні.

Я повільно підвелася. У голові ще гуло, волосся важким полотном тягнуло плечі, під нігтями запеклася земля, а на пальці біліла рукавичка Ноеля, забруднена срібним пилком. І я раптом дуже чітко зрозуміла: ельфи могли впарити нам будь-яку дурницю. Тая могла пообіцяти дубу власне серце. Амелі могла заручитися хоч із пнем. Але земля… земля не жартувала.

— Тоді садимо, — сказала я, і мій голос пролунав неочікувано твердо.

Таві різко глянув на мене, примруживши очі.

— Ти впевнена?

— Ні. Але якщо земля Ровенарів відповіла, я хочу знати чому. Краще я посаджу цю проблему власноруч зараз, ніж вона проросте в мене під ліжком посеред ночі.

— Я б міг прорости красиво, — ображено вставив Пафнутій.

— Пафнутію, ще одне слово — і я посаджу тебе поруч із курником. З півнем домовлятимешся про «спадкові землі».

Він миттєво замовк, лише листочки злякано згорнулися.

Ноель уважно й довго розглядав мене, і в його погляді вже не було того звичного, колючого холоду. Він мовчки зняв другу рукавичку, присів біля ямки й власноруч почав відсувати вологу землю.

— Скажете, що робити, — просто мовив він.

Мені стало на диво тепло від того, що він не намагався відтягнути мене вбік, не почав повчати й не взявся робити все сам. Він просто запропонував допомогу там, де вона була потрібна.

Я опустилася поруч, відчуваючи колінами вогкість лісу.

— Таю, Амелі — станьте ліворуч. Таві — праворуч від мене. Ноелю… — я на мить збилася, бо його ім’я на моєму язиці прозвучало занадто природно, ніби воно завжди там було. — Ваша світлосте, тримайте землю відкритою.