5.4

Таві повільно, наче в сповільненій зйомці, повернув голову до казанка. Тая завмерла з відкритим ротом. Амелі на гілці на мить розплющила одне око, оцінила масштаби катастрофи й миттєво заплющила його назад — вочевидь вирішивши, що глибока непритомність зараз єдина безпечна стратегія.

Ноель подивився на казанок із таким виразом, наче це була серйозна державна проблема, від якої мене — у котрий уже раз — потрібно терміново рятувати. Я повільно видихнула.

— Здається, до мене починають повертатися деякі фрагменти пам’яті, — озвалася Тая.

— Ні, — швидко сказав Таві. — Не треба. Мені вже заздалегідь не подобається цей сюжет.

— Ми… здається… купили в ельфів насіння, — проігнорувала його Тая.

— Яке саме насіння? — уточнив Ноель, і в його голосі з’явилися ті самі сталеві нотки, які він зазвичай приберігав для непокірних васалів.

Казанок знову ворухнувся. З-під нього виліз один маленький закручений корінець, потім другий, а тоді на світ божий нарешті вибралося щось.

Це був паросток із обличчям крихітного, вкрай невдоволеного старого чоловіка. На ньому гордо висів вінок із кропиви, а в тоненьких гілочках був міцно затиснутий клаптик моєї улюбленої синьої стрічки.

— Не насіння! — обурилося воно, дригаючи корінцями. — А майбутній дух священного дуба. З приданим!

Тая дуже повільно, намагаючись не привертати уваги, лягла назад у мох.

— Я все ще непритомна, — повідомила вона в порожнечу. — Мене не чіпати.

Я подивилася на Ноеля й спробувала видати наймилішу та найбезневиннішу усмішку, на яку була здатна. Мовляв, кожна порядна відьма хоча б раз у житті прокидається після шабашу із зарученим дубом. Буває ж таке, правда?

— Я можу все пояснити, — запевнила я.

Ноель підняв брову й перевів на мене свої глибокі блакитні очі з хитрим, майже глузливим прищуром.

— Ви справді пам’ятаєте бодай щось для пояснення?

Я перевела погляд на паросток. Потім на Таю, що прикинулася кущиком. Потім на Амелі, яка висіла на дереві, мов прапор нашої повної поразки.

— Ні, — чесно зізналася я. — Але я можу вигадати дуже переконливу версію. Дуже.

Ноель на мить прикрив очі, ніби мовчки просив у небес терпіння, нервів зі сталі та, можливо, нову, менш активну відьму. Таві тим часом уже присів навпочіпки перед паростком і з великим професійним інтересом почав його обнюхувати.

— Пахне ельфами, перегаром із квітів і дурними клятвами, — підсумував Таві, гидливо зморщивши носа.

— Це не перегар! — щиро образився паросток, кумедно настовбурчивши листя. — Це нектар нічної фіалки. Для священних обрядів!

— Для священного похмілля, — буркнув Таві, не зводячи з нього підозрілого погляду.

Я обережно нахилилася ближче, мружачись від ранкового сонця, і нарешті помітила на тоненькій гілочці паростка маленький браслет із моїх монеток. Тих самих, що ще вчора висіли на моєму поясі як оберіг. Серце неприємно тьохнуло й провалилося в п’яти.

— Це моє? — прошепотіла я, вказуючи на прикрасу.

— Було твоє, — урочисто пропищав паросток, випинаючи груди-корінці. — Тепер це сакральний знак родинного союзу!

— Якого ще, в біса, союзу?!

— Між родом відьом Ровенар і шляхетним представником дубової гілки.

Тая, не піднімаючи голови з моху, лише ліниво підняла вгору вказівний палець.

— Не хвилюйся, Флавія. Це не ти. Це Амелі.

Амелі на дереві, почувши своє ім’я, різко розплющила очі й видала звук, схожий на писк наляканої миші:

— Що?!

Цього раптового руху її нещасна сукня вже не витримала. Тканина тріснула востаннє, гілка під нею жалібно скрипнула, і Ноель, не чекаючи неминучого крику, миттєво ступив уперед. Він підхопив Амелі саме в ту мить, коли дерево остаточно здалося. Вона впала йому на руки з обличчям людини, яка вже подумки підготувалася до перелому хребта.

— Дякую… — прошепотіла вона, побілівши як крейда.

Ноель обережно поставив її на землю, притримав за лікоть, чекаючи, поки вона зможе впевнено стояти сама, і одразу відступив на крок. Жодної зайвої ніжності, жодного показного героїзму чи докору в погляді. Просто вчасна допомога — як він це робив завжди.

Я відчула миттєвий приплив гордості за нього. А потім одразу згадала, що стою перед цим ідеальним чоловіком у брудному моху, з червоними слідами на талії та, ймовірно, з перспективою стати «хрещеною матір’ю» або «дружкою» для саджанця.

— Амелі, — покликала я максимально спокійним голосом, у якому все ж проривалися істеричні нотки. — Ти випадково не пам’ятаєш, чому цей майбутній священний дуб носить мої прикраси й просторікує про якісь союзи?

Амелі повільно кліпнула. Потім подивилася на паросток, на Таю, на герцога й нарешті на мене. Вона почервоніла так густо, що навіть коричневий мох на Таї тепер здавався блідим.

— Я… я пам’ятаю ельфів, — обережно почала вона, згадуючи події крізь туман. — Вони співали. Так гарно, що хотілося плакати. І продавали «насіння щастя». За безцінь, клянуся!

— Логічно, я не маю грошей. 

— Ти живеш з герцогом, Флаві, — озвалась Тая. 

— То його гроші, а не мої. Нагадую, — відвернулась я уникаючи погляда Ноеля.

— Чудово, — прокоментував Таві. — Класичний початок усіх історій, які закінчуються в борговій ямі або в ліанах на дереві.

— А потім Тая сказала, що щастя треба брати гуртом, — продовжувала Амелі, — бо інакше воно розлетиться й утече в інше графство.

— Я такого не казала! — обурилася Тая, нарешті сідаючи й витрушуючи листя з вух.

Паросток закашлявся, виплюнувши маленький сухий листочок.

— Ще й як казала! І весь час намагалася погладити мене, називаючи «солодким дубчиком».

Тая миттєво замовкла, знову розглядаючи мох під нігтями з надзвичайною цікавістю. Я повільно провела долонею по обличчю, намагаючись не зачепити подряпини й не згадувати, що десь у столиці королева Люєтта, мабуть, вважає мене серйозною жінкою, на яку можна покластися в державних справах.