5.3

— Леді Ровенар, — сухо промовив Віктор, — якщо поїздка до села передбачає нічні обряди, прошу заздалегідь повідомити, скільки людей, коней і нервів герцога мені потрібно підготувати.

— Нерви герцога нехай готує сам герцог, — відрізала я. — Я за них відповідальності не несу.

Ноель подивився на мене поверх келиха з ледь помітним прищуром.

— Це вже помітно.

— Я рада, що ви визнаєте свої слабкі місця, — кивнула я, зосереджено відрізаючи шматочок м’яса. — Це перший крок до зцілення.

— До зцілення моїх нервів? — уточнив Ноель.

— Не перебільшуйте. Вони вже давно не підлягають повному відновленню.

Таві задоволено хмикнув, а Ніра поспішно сховала усмішку за чашкою. Рейвен, здається, подумки складав список причин, чому йому варто негайно звільнитися, але почуття обов’язку тримало його на місці міцніше за будь-які кайдани.

— Якщо серйозно, — я трохи нахилилася до Ноеля, — шабаш — це не про голих відьом. Це про силу, спільність і дещицю здорового божевілля. У повню магія краще відгукується. Можна оновити захист села, перевірити, чи не лишилося слідів після пожежі, і просто… побути серед своїх.

Останні слова прозвучали значно тихіше, ніж я планувала. Помітивши це, я одразу втупилася в тарілку й зробила вигляд, що м’ясо раптом стало надзвичайно цікавим і, здається, трохи пересмаженим.

Ноель не став жартувати, і від цієї раптової серйозності мені зробилося ще ніяковіше.

— Тоді ми поїдемо, — спокійно сказав він. — Якщо вам це потрібно.

Я підняла на нього погляд і здивовано кліпнула.

— Мені потрібно?

— Ви так сказали.

— Я сказала про шабаш.

— А я почув про «своїх».

Рот у мене відкрився, але жодного влучного слова всередині не знайшлося. Таві, звісно, не міг пропустити такий момент і дуже гидко, дуже задоволено всміхнувся.

— Ого, — протягнув Таві. — Схоже, наш герцог навчився слухати між рядків.

— Тавіусе! — в один голос гаркнули ми з Ноелем.

Ніра вже відверто сміялася в серветку, а Рейвен нарешті не витримав і офіційним тоном проголосив:

— У такому разі я підготую супровід, коней і окремий список того, чого леді Ровенар категорично не повинна робити в селі.

— Не витрачайте папір, Вікторе, — зухвало кинула я. — Я все одно зроблю щось поза списком.

— Саме тому список буде надзвичайно довгим.

— Ось бачите, — я переможно глянула на Ноеля. — Він мене любить.

Рейвен завмер із таким обличчям, ніби я щойно наклала на нього найстрашніше родове прокляття.

— Я вас терплю, леді Ровенар.

— Для такої людини, як ви, це вже освідчення.

Таві захлинувся сміхом, Ніра поспішно подала йому воду, а Ноель просто сидів навпроти й дивився на мене з такою м’якою усмішкою, що я вкотре пошкодувала про наявність у себе серця.

— Отже, — підсумувала я, хапаючись за безпечну тему, як потопельник за соломинку, — завтра їдемо в село, перевіряємо відбудову, я бачуся з дівчатами, ми проводимо нічний обряд. Ніхто не літає голяка, Рейвен не непритомніє, а Таві не краде їжу з селянських казанів.

— Останній пункт зайвий, — буркнув він.

— Останній пункт — ключовий.

Ноель підняв келих, салютуючи мені.

— Тоді за завтрашній день без катастроф.

Я підняла свою чашку у відповідь.

— Не обіцяю, але звучить як чудовий план.

***

Та не так сталось, як гадалось.

Я не пам’ятала нічогісінько з минулої ночі — лише те, як упевнено прощалася з Таві й Ноелем, обіцяючи повернутися на світанку свіжою, як травнева роса. Натомість зараз я висіла на дереві, підв’язана ліаною, яка дуже по-господарськи тримала мене за талію, наче мала на це повне право та мій письмовий дозвіл. Мені ще пощастило: Тая лежала на землі, вкрита мохом і сажею, а Амелі зачепилася сукнею за гілку й хиталася від вітру, мов забута білизна на мотузці.

Я обережно поворухнула ногами. Жива. Голова гуділа так, ніби всередині маленькі ельфи влаштували рок-концерт із барабанами. Наді мною сидів ворон Амелі й противно каркав. Схоже, допомагати він не збирався — лише документував наш ганебний фінал. Фамільяра Таї взагалі видно не було, а свого я залишила в маєтку.

— Якщо я ще раз скажу, що шабаш — це просто «трави, танці й здорова спільність», — пробурмотіла я, намагаючись розплутати вузол із власного волосся та ліан, — нехай хтось одразу вдарить мене мідним казанком.

Знизу пролунав жалібний стогін. Тая підняла голову, виплюнула дубовий листок і подивилася на мене так, наче це я особисто купила у клятих ельфів те «щось», а не вона.

— Флавія… — прохрипіла вона. — Якщо ти висиш вище за всіх, це ми так визначили переможницю чи ти просто намагалася втекти?

— Думаю, ліс нагородив мене за особливі досягнення в придурковатості, — відказала я й обережно смикнула путо.

Ліана смикнула у відповідь. Я заціпеніла. Жива рослина — це останнє, що мені зараз було потрібно. Десь у кущах пролунав надто знайомий голос, у якому поєднувалися лють, сарказм і глибоке розчарування:

— Я залишив її на одну ніч. Одну-єдину ніч. Перепрошую, але якого чорта тут сталося?

— Таві… — видихнула я з полегшенням і спробувала прийняти позу, яка менше нагадувала б здобич велетенського павука. — Будь ласка, не кричи. У мене в голові хтось варить настій із каміння.

Із кущів виліз рудий кіт. Скуйовджений, сердитий і до непристойності чистий на тлі нашого відьомського лиха. Він зупинився під деревом, задер голову й зміряв мене поглядом. Подумки він точно заносив цей епізод до золотого фонду моїх провалів.

— Ти обіцяла бути на світанку, — нагадав він холодним тоном. — Не висіти на світанку. Це різне, відьмо!

Я засичала від болю, що відлунням озвався в скронях.

— Технічно я перебуваю тут із самого світанку. Отже, я не запізнилася.

Тая знову впала обличчям у мох, Амелі на гілці тихо гойднулася, і її сукня жалібно тріснула по шву. Я нервово смикнулася, через що ліана лише міцніше обвилася навколо моїх ребер.