5.2

— Ви ж розумієте, — почала я тихіше, намагаючись повернути розмові звичний тон, — що я взагалі-то прийшла сюди сваритися?

— Починаю про це здогадуватися.

— А замість цього поцілувала вас у шию і тепер стою ось так. Це нищівний удар по моєму авторитету.

— Я нікому не скажу, — пообіцяв він.

— Ви вже підозріло часто використовуєте цю фразу проти мене.

Він трохи відсторонився, але рук із моєї талії не прибрав. Його обличчя залишалося занадто близько — особливо для людини, яка щойно вибачалася за те, чого ще навіть не вчинила.

— Тоді поставте питання прямо, Флавія. Без відступів.

Я важко ковтнула повітря.

— Ви поцілували мене в кареті?

Ноель мовчав кілька нескінченних секунд. У цій тиші мені здалося, що я навіть чую, як десь у коридорі скрипнула підлога. Може, старий маєток, а може, Таві вже причаївся під дверима, відчувши запах драми.

— Так, — нарешті сказав Ноель.

У голові вмить стало порожньо.

— О.

— Ви спали. Я не мав цього робити. Це було безчесно.

— Ні! — вирвалося в мене надто швидко, і я сама злякалася власної поспішності. — Тобто… так, це було нахабно. Але значно нахабніше було мовчати й вдавати, ніби мені все наснилося.

Кутик його губ смикнувся вгору.

— Отже, моя найбільша провина — не сам поцілунок, а погана брехня?

— Саме так. Я відьма, я ціную якісно виконаний злочин.

Він тихо, щиро засміявся, і від цього звуку в мене всередині розлилося небезпечне тепло. Я зробила обережний крок назад, відчуваючи, що мій здоровий глузд уже збирає валізи, щоб остаточно втекти з цього маєтку.

— Тоді ми точно квити, — підсумувала я, намагаючись повернути собі впевнений голос. — Ви — в кареті. Я — тут. Шия за шию.

— Відьомська справедливість?

— Найсправедливіша у світі.

Ноель подивився на мене так, що я миттєво пошкодувала про всі свої слова разом узяті. У його погляді не залишилося й сліду звичної крижаної стриманості — лише втома, дивне тепло й щось значно темніше, від чого кімната раптом здалася занадто маленькою для нас двох.

— Якщо це справедливість, — тихо промовив він, — то чи варто мені побоюватися наступного ритуалу?

Я виклично підняла підборіддя, хоча щоки палали так, ніби я стояла надто близько до вогню.

— Варто. Я сама себе іноді боюся.

Раптом за дверима почулося дуже тихе, майже невагоме пирхання. Ми з Ноелем одночасно повернули голови на звук.

— Тавіусе, — солодко промовила я тією самою інтонацією, від якої в котів зазвичай дибки стає шерсть.

Запала мертва тиша. А потім почулися кроки — надзвичайно старанні, підкреслено повільні кроки, що віддалялися коридором.

Ноель прикрив очі долонею, а я не витримала й розсміялася вголос. Усвідомлення того, що Таві згадуватиме мені цю сцену до кінця моїх днів, чомусь остаточно розрядило атмосферу.

Чоло герцога на мить опустилося на моє плече. Я відчула, як напруга повільно залишає його тіло.

— Він точно підслуховував, — сказала я, притискаючи здорову руку до живота від сміху.

— Без сумніву, — спокійно відповів Ноель. — І точно повернеться, щойно вирішить, що пропустив щось цікавіше.

— Тоді нам варто говорити тихіше.

— Або не говорити зовсім.

Він сказав це м’яко, без жодного тиску, але повітря між нами знову стало густим і теплим. Я надто гостро усвідомила: ми в його спальні, ніч уже давно накрила маєток, я щойно поцілувала його в шию, а він зізнався у своєму «гріху» в кареті.

Було нестерпне бажання втекти до безпечних тем. Обговорити оббивку екіпажа, алергію Таві на палацову кухню чи Рейвена, який, мабуть, уже відчув «порушення пристойності» в маєтку й зараз гарячково перегортає книгу з етикету.

— Не дивіться на мене так, — пробурмотіла я.

— Як саме?

— Наче ви зараз дуже інтенсивно думаєте.

— Я справді думаю, Флавія.

— Оце мене й лякає.

Ноель повільно відставив склянку далі від краю столу, ніби прибирав останню перешкоду між нами. Його погляд повільно ковзнув моїм обличчям, ненадовго затримавшись на губах.

— Я думаю про те, що ви поранені, виснажені й досі намагаєтеся жартувати лише для того, щоб не зізнатися, як вам насправді боляче.

Я вже відкрила рот для якоїсь колючої відповіді, але вона раптом здалася мені надто слабкою й недоречною.

— А ще? — майже пошепки запитала я.

Його усмішка стала ледь помітною, майже примарною.

— А ще думаю, що якби ви не були всім цим одночасно  — я б поцілував вас у відповідь. Прямо зараз.

Серце вдарилося об ребра з такою силою, що я мимоволі вчепилася пальцями в край дубового столу.

— О… — це все, на що мене вистачило.

— Саме тому я цього не зроблю.

— Бо я… поранена?

— Бо ви маєте бути впевнені, що хочете цього від мене справжнього. А не через бажання довести собі, що ця реальність належить вам, а не тій Флавії з видінь.

Я хотіла вигукнути, що впевнена. Слова вже палили язик — гарячі, безглузді й надто щирі. Але Ноель дивився на мене так проникливо, що збрехати — навіть самій собі — не вийшло.

— Ненавиджу, коли ви стаєте таким розумним, — прошепотіла я, відчуваючи, як образа на його правоту бореться з вдячністю.

— Я чую це від вас занадто часто.

— Бо ви не припиняєте бути проблемою.

Він тихо засміявся, і гостра напруга між нами нарешті осіла. Не зникла — ні, — але стала теплішою, м’якшою, затишною. Я повільно видихнула й зробила крок назад, хоча кожна клітинка мого тіла протестувала проти цього рішення.

— Добре, — підсумувала я, поправляючи рукав. — На сьогодні маємо офіційний звіт: ви мене поцілували, я вас поцілувала, Таві підслуховував, і ми обидва вдаємо, що все під контролем.

— Досить точний підсумок, — погодився він.

— Чудово. Тоді я піду до себе й зроблю вигляд, що не червонію.

— А я зроблю вигляд, що повірив.

Я примружилася, намагаючись додати погляду гостроти.