5.1

Наступного ранку, коли перші промені сонця торкнулися шпилів палацу, ми вже готувалися до від’їзду.  Рейвен, який як виявилось, тут був, поїхав ще вчора. Я видихнула з таким полегшенням, що корсет моєї сукні ледь не тріснув. Тісна парча, натерті ступні й постійна необхідність «тримати обличчя» виснажили мене більше, ніж будь-яке видіння. Понад усе хотілося бігати босоніж по росі, поки Таві полюватиме на пташок, і не думати ні про що.

Король Освальд, який виглядав уже значно краще, особисто вийшов нас провести.

— Леді Ровенар, палац перед вами у боргу, — промовила королева Люєтта, востаннє проводячи пальцями між рудих вух фамільяра.

Таві заплющив очі, муркочучи на все подвір’я так голосно, що коні почали переступати з ноги на ногу.

— Він ще й надзвичайно продажний, — пробурмотіла я Ноелю. — Варто було королеві правильно почухати, і вся його велич розчинилася в бажанні отримати ще порцію ласки.

— Мої принципи гнучкі, — озвався Таві, не розплющуючи очей.

— Як і твоя мораль.

Король тихо засміявся, а Люєтта подивилася на мене вже без тієї колишньої холодності.

— Я дуже сподіваюся, Ваша Величносте, — сказала я, роблячи реверанс і намагаючись не здригнутися від болю в пальцях ніг, — що цей борг можна буде колись обміняти на дозвіл ніколи більше не носити ці сукні в палаці.

Ноель поруч ледь помітно всміхнувся і на мить торкнувся моєї руки кінчиками пальців — жест такий швидкий, що його ніхто не мав помітити. Крім мене.

Еммет раптом виступив уперед, знову стаючи тим самим серйозним маленьким королем.

— Леді Ровенар, я чекатиму вашого листа. Обов’язково.

— Про нові видіння? — уточнила я.

— І про це також, — він трохи почервонів, але тримався стійко.

Таві в моїх руках іронічно кашлянув у лапу. Ноель дуже повільно перевів погляд на принца, і в повітрі знову запахло «стабільністю королівства».

— Ваша Високосте, я писатиму, щойно дізнаюся щось важливе для держави, — відповіла я максимально офіційно.

— Розбила дитині серце державним формулюванням, — прошепотів Таві мені на вухо, коли ми вже сідали в екіпаж.

— Мовчи, або я розповім королеві, що ти любиш, коли тебе чухають за лівим вушком.

— Ти чудовисько, Флавія.

— Велика відьма, — поправила я його, зручно вмощуючись на сидінні. — Попрошу не плутати титули.

Коли карета нарешті покинула межі палацового двору, я відчула, як залізні лещата етикету нарешті розтиснулися. Палац залишався позаду світлою плямою в ранковому мареві, а разом із ним — і необхідність бути «леді Ровенар».

Я відкинулася на м’яку спинку сидіння і, не гаючи часу, залізла руками за спину, розслабляючи шнурівку корсета. Повітря нарешті наповнило легені повністю, а не жалюгідними ковтками. Попереду був маєток, Рейвен, стоси документів, підозріла Емілія та боротьба з Церквою… Але це буде потім.

Я скинула туфлі, які здавалися знаряддям тортур, і без тіні сорому закинула ноги на стегна Таві. Фамільяр незадоволено фиркнув, але ноги не прибрав — лише притримав мої щиколотки, бурмочучи щось про те, що він «не підставка для кінцівок, а магічна істота».

— Якщо хтось розбудить мене до самого маєтку, — пробурмотіла я, заплющуючи очі, — я прокляну. Можливо, перетворю на садову статую. Без жартів.

Ноель, який сидів навпроти й увесь цей час спостерігав за моїм «перевтіленням» із сумішшю подиву та ледь прихованого захоплення, тихо відповів:

— Тоді спіть, Флавія. Я особисто стежитиму за тим, щоб ніхто не порушив ваш спокій.

Я ліниво розплющила одне око, фокусуючись на його обличчі.

— Ви зараз були дуже милим. Просто-таки… лицарським.

— Я запам’ятаю це як рідкісну й надзвичайно цінну похвалу, — він ледь помітно нахилив голову.

— Тільки не звикайте. Це побічний ефект відсутності кисню через корсет.

Таві знову щось буркнув про «телячі ніжності», але я вже його не чула. Колеса карети почали мірно й заспокійливо постукувати по дорозі, заколисуючи мене краще за будь-яке зілля. 

— Флавія, — пролунав тихий голос біля самого вуха, — ми приїхали.

Я повільно розплющила очі, але світ навколо все ще нагадував розмиту акварель. Раптом шию обпекло гарячим дотиком. Я зойкнула й миттєво здригнулася. Ноель, що сидів навпроти, лише невинно кліпав очима. Таві поруч уже не було.

— Що це було? — я ніяково торкнулася шкіри пальцями, відчуваючи, як обличчя заливає густий рум’янець.

— Про що ви, леді? — тихо запитав Ноель, нахиливши голову.

«Схоже, наснилося», — промайнуло в думках.

Я глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати серцебиття й приховати пунцові щоки.

— Нічого, — буркнула я, відвертаючись до вікна. — А де Таві?

— Сказав, що якщо проведе в кареті ще бодай хвилину, почне гризти оббивку, — незворушно відповів герцог.

Ноель подав мені руку. Я прийняла допомогу, але одразу ж вислизнула з карети, випередивши його на пів кроку. Я не бачила, але шкірою відчувала: за моєю спиною він хитро всміхається, торкаючись двома пальцями власних губ.

Біля сходів маєтку нас уже чекав Рейвен. Вигляд у нього був урочисто-втомлений — ніби він не господарів вітав, а приймав назад стихійне лихо, від якого щойно відхрестився. І, правду кажучи, він не помилявся.

— Леді Ровенар, — він прискіпливо оглянув мою пом’яту сукню, босі ступні й пов’язку на руці. — Бачу, палац ледь пережив вашу присутність.

— Взаємно, — відрізала я. — Але оскільки я теж пережила палац, вважатимемо, що ми квити.

З-за колони вигулькнув Таві, уже тримаючи в руці пухкий пиріжок.

— На тутешній кухні досі готують краще, ніж у короля. Я перевірив.

— Ти встиг за дві хвилини? — я вражено звела брови.

— Я професіонал, крихітко.

Я хотіла в’їдливо відповісти, але пальці знову мимоволі торкнулися шиї. Примарне тепло досі пульсувало під шкірою, наче сон відмовлявся мене відпускати. Ноель помітив цей жест. Його посмішка стала ще м’якшою — і від того ще підозрілішою.