Інтерлюдія. Храм.

Церква дізналася про інцидент у палаці миттєво. Звісно, вони завжди все дізнавалися першими. Тож замість відкритої реакції надіслали «щирі співчуття» та «глибоке занепокоєння», а самі піджали хвости й тихо відправили на розвідку молодшу служительку — ту саму, яку давно готували як шпигунку Аббертонів.

Емілія ніяк не могла второпати свою справжню роль у цій історії. Головний служитель храму дивився на неї, як на благоговійну святу, якою вона ніколи не була. Дівчина не відзначалася гострим розумом, і саме це грало їм на руку.

Храм мав справжню силу не завдяки молитвам. Під ним, у буквальному сенсі, спала столітня могутність — древня, важка, як сама земля. Вона живила незліченну кількість артефактів і стародавніх магічних писань, які століттями зберігалися в глибоких сховищах.

Максиміліан — саме так звали головного служителя — був чоловіком поважного, майже непристойного віку. З боязким норовом і м’якими манерами, він ніколи не діяв напряму й волів не бруднити власних рук. Та відьма Ровенар дратувала його до скреготу зубів. Нахабна руда відьма, яка якимось чином пронюхала про плани отруєння короля й тепер безсоромно звинувачувала в цьому Церкву. А королева Люєтта, на його жаль, охоче їй вірила, встромляючи палиці в колеса там, де тільки могла.

Люєтта вчепилася Храму за хвіст, але саме Храм стояв у неї на горлі. І це відчуття влади, прихованого контролю, Максиміліан обожнював найбільше. Він пестив його, як коштовну реліквію.

Підземелля під Храмом розтягалися кілометрами заплутаних катакомб. Людина без карти була приречена заблукати там назавжди — і саме на це все й було розраховано. Доступ мали лише кілька найвищих служителів. Бо глибоко внизу, у найтемніших закутках, ховалося щось справді страшне. Воно давало силу. І саме завдяки йому Максиміліан досі жив.

Ніхто не знав його справжнього віку. Обличчя — старе, вкрите глибокими зморшками — нічого не видавало. Просто сухий старий, який чомусь пережив усіх молодших за себе колег. На незручні запитання він лише лагідно посміхався. А згодом ті «зацікавлені» незмінно зникали в підземеллях. Тоді Максиміліан сумно зітхав і висловлював співчуття родинам, наче сам не відправляв їх туди з навмисно спотвореними картами.

Власноруч він нікого не вбивав. Ні. Це було не його.

Він волів причаїтися й спостерігати. Відьма сама мала рано чи пізно загнати себе в яму. Його завдання було простим — дочекатися моменту, а потім спокійно засипати її землею зверху.

Потрібно було лише трохи почекати. Краплину. Саме так.

— Ваша святосте, — промовив молодий служитель, переступаючи поріг кабінету. — Я приніс нові укази з двору. Вони вимагають перевірки Храму та доступу до всіх сховищ.

Максиміліан здійняв повіки, за зморшками яких було складно зрозуміти, чи відкриті в нього очі, чи ні.

— Нехай приходять, — рівно, тихо мовив він. — Храму нічого приховувати. Ми лише незграби, які діяли за рекомендаціями вищого духовенства й не знали масштабу біди.

Він умочив перо в чорнило та постукав його металевою частиною по склу. Щось записав поверх нового указу й передав аркуш назад молодику з легкою посмішкою.

— Але, ваша святосте… наші підземелля. Там же зберігаються реліквії, доступ до яких обмежений. Якщо вони…

— Хлопче, — м’яко перебив Максиміліан, — навіть якщо вони підуть туди і якимось чином знайдуть хоча б одну таку реліквію, вони не знатимуть дороги назад без мапи. А вона лише одна. І схована так надійно, що навіть я інколи забуваю про її наявність.

Служитель засяяв. Він вважав Максиміліана вершиною святості й розуму, прикладом для нащадків та надбанням королівства. І головний служитель насолоджувався цим. Він підпускав до себе тільки тих, хто дивився саме так, як цей хлопчина.

Та чи був він справді вартий такого захоплення — розсудить час.

Поки Максиміліан вважав, що час зіграє йому на руку, його вірна служителька Емілія промальовувала власний план. Вона знала дещо, чого не мала знати жодна людина в жодному з можливих світів. І вона хотіла допомогти.

Холодні коридори Храму завжди приводили її до входу в катакомби, які жахали її неспокійну душу. Вона могла годинами стояти перед темним проходом, а потім повертатися до кімнати й там помирати від безсилля. План зачарувати герцога вона відкинула. Він не був просто наглядачем відьми. Він був її невидимою опорою, тією рукою, що підхопить у разі падіння.

Її лякав Тавіус. Його сила, його хижий погляд у саду, в покоях короля і просто в коридорі. Вона відчувала, що він бачить її наскрізь, дихає в потилицю й уже планує її смерть у своїх зубах, якщо так захоче відьма, яка могла стояти на межі безумства. Емілія боялася Храму, боялася герцога Аббертона й боялася Флавії, та все одно хотіла допомогти.

Пута покори — артефакт із легенд. Знищений понад сотню років тому й усе одно живий у таємних архівах, до яких вона отримала доступ через самолюбство Максиміліана. Вона користувалася його пихою, поки він користувався її тілом та красою. Емілія була готова на таку жертву. Вона не відчувала ні огиди, ні сорому. Лише спокійне розуміння: це інструмент заради мети.

Максиміліан знав про небезпеку фамільяра Флавії. Він приховував свій страх, але просив дедалі більше звітів про нього. Тавіус був сильним. Надто сильним і надто вільним. Зброя в руках «слабкої» відьми. Саме тому й існували пута покори, які можна було замкнути на ньому. Вони не дозволять йому перетворитися, заберуть силу, зроблять смертним.

Смертними фамільярів робили тільки дві сили — божа й чорна магія. Боги давно покинули цей світ і стали спостерігачами згори, але чорна магія лишилася, породжена бажанням і гнівом. І що гірше, ця скверна лежала під святинею, прикрита долонею служителя.

Емілія мала знайти пута й знищити їх. Вона це зробить. Треба лише ще трохи приспати боягузливість Максиміліана — і вона стане корисною ланкою у ланцюгу, який плете цей світ.

***