4.5

Вночі в кімнаті мені зовсім не спалося. Я запалила свічку, тихенько сіла за стіл і вмочила перо в чорнило, яке досі постійно залишало негарні клякси. Ручки були зручнішими. 

— І так, що ми маємо… — я розгладила цупкий папір на столі, вдивляючись у власноруч накреслені схеми. — Флавія. Тобто я. Остання з роду Ровенарів — відьом, які володіли цими землями задовго до того, як сюди прийшли люди зі своїми законами та королівствами.

Це пояснювало шлюб із герцогом, загорнутий у блискучу обгортку «великого союзу». Але це також пояснювало, чому полювання на відьом було так зручно почати саме з «істеричної» Флавії.

Я бурмотіла собі під ніс, перо несамовито шкребло по паперу. Тьмяне світло свічки тремтіло від мого дихання, кидаючи на стіни довгі, тривожні тіні. Таві давно заснув, згорнувшись клубочком і солодко муркочучи, а мене не відпускав спогад — уривок із того клятого роману, що описував її весілля:

«…І ось для Флавії, лісової відьми з околиць земель великого герцога Аббертона, настав винятковий день. Пишно оздоблена зала, море гостей та гучні вітання. Герцог Ноель Аббертон тримався стримано, проте виглядав щасливим, отримуючи таку жінку за дружину. Та Флавія, вічно незадоволена, лише супилася й відверталася від гостей, наче їй було огидне саме пристойне суспільство…»

Я завмерла, зачепившись за ці рядки, поки кінчик пера не залишив на папері розмиту чорнильну пляму.

— Брехня, — прошепотіла я в порожнечу кімнати.

Це не було художнім перебільшенням. Це була свідома, холоднокровна брехня. Не було ніякого натовпу. Не було щирих вітань. Не було пишноти. Значно легше написати, що відьма кривилася від «шляхетного товариства», ніж визнати правду: її видали заміж як солом’яну ляльку, щоб потім привселюдно спалити. Я стиснула перо до болю в пальцях і швидко дописала під цитатою:

— Роман — це маніфест корони.

— Флавію призначили винною задовго до першого злочину.

— Шлюб — не союз, а клітка для останньої з Ровенарів. Мета?

— Землі та стародавнє право власності: короні потрібна була легітимність.

— Оголосити її божевільною = отримати привід для «законних» чисток.

Останній пункт я підкреслила так різко, що мало не прорвала папір.

У грудях закипав холодний гнів. Як народ так легко це проковтнув? Як вони дозволили переслідувати тих, хто роками лікував їхніх дітей та оберігав урожай, лише через одну «нестабільну» жінку?

Хоча… можливо, я знову переоцінюю людську вдячність. Страх завжди був дешевшим за совість.

Чорнило лягало нерівно, думки сипалися градом, і чим більше я писала, тим чіткіше вимальовувався цей жахливий пазл. Якщо корона, церква й храмовники роками готували ґрунт, то Флавія не просто стала випадковою жертвою сюжету. Її з самого дитинства вели до ешафота — повільно, крок за кроком, під пильним наглядом.

І найгірше — її власні батьки.

Я намагалася їх зрозуміти, але не могла. Мої справжні батьки були холодними, так, але вони не викинули мене, як непотрібне цуценя. А ці… вони залишили її одну на поталу вовкам. Відмовилися від права на владу, та зникли. Можливо, вони просто боялися? Чи сподівалися, що вона помре сама, аби їм не довелося бруднити руки власною кров’ю?

Я опустила перо й заплющила очі. Свічка догорала, видаючи останній слабкий тріск. За вікном панувала глуха ніч. Таві сонно ворухнувся на ліжку, але не прокинувся. Він був єдиним, хто не дивився на мене як на проблему, угоду чи загрозу. І від цієї думки стало ще болючіше. Бо, можливо, весь цей світ від самого початку бачив у Флавії Ровенар не людину, а майбутню жертву.

— Такого і ворогу не побажаєш, — прошепотіла я в порожнечу кімнати. — Спершу виліпили з неї лиходійку, а потім героїчно знищили під аплодисменти знаті.

Мене раптом пройняв озноб, що не мав нічого спільного з нічною прохолодою. Якщо мої здогадки вірні, справа вже давно не в моєму минулому чи невдалому шлюбі. Це була масштабна, стара й бездоганно продумана схема. А отже, десь у тіні досі стоять люди, яким вкрай невигідно, що я почала ворушити це кубло. Я вже відчувала на потилиці їхній холодний, оцінювальний погляд. Я повільно підняла голову, дивлячись на розкидані папери, як на поле бою.

— Гаразд, — тихо мовила я, звертаючись чи то до себе, чи то до привидів роду Ровенар. — Тоді копатиму глибше. Треба з’ясувати, кому це потрібно і вибити з них ці думки. 

«Церква» — вивела я великими літерами й підкреслила тричі. Якщо я не помилялася, слід веде саме туди, за важкі дубові двері храму.

Я заворожено дивилася на це слово. Чорнило поблискувало в тьмяному світлі, наче свіжа кров. Усі ниточки знову сходилися в одну точку, і від цього хотілося не радіти власній кмітливості, а вийти в коридор і вилаятися так, щоб усі святі на вітражах здригнулися й перехрестилися.

Таві сонно заворушився, розплющивши одне око. Вуха його здригнулися.

— Ти ще не спиш? — голос його був хрипким від сну.

— Я розкриваю змову проти власного майбутнього, — відказала я, не відриваючи погляду від записів.

— О четвертій ночі?

— Ідеальний час для фатальних рішень.

Він повільно піднявся, глянув на папери, потім на моє зосереджене обличчя і, нарешті, на слово «Церква», вдруковане в папір так люто, ніби я хотіла проткнути ним стіл. Залишки сну з нього миттю здуло.

— Помолитися вирішила? Боги не люблять відьом, спи. 

Я пирхнула та жбурнула в нього скомканий папір. Таві знову впав в ліжко закриваючись подушкою. Я всміхнулася краєм губ, та усмішка швидко згасла, змінена холодною рішучістю. Нижче, замість плану, я написала лише три короткі слова:

«Знайти. Довести. Спопелити».

***

Емілія йшла темним коридором, тримаючи в тонких руках невеликий згорток, перев’язаний шовковою стрічкою. Вона змінила храмову робу на просту, проте елегантну сукню, що вигідно підкреслювала її тендітність. Дівчина час від часу озиралася, шукаючи потрібні двері, аж поки назустріч їй не вийшов герцог Аббертон.