4.4

Я швиргонула вазу в стіну з такою силою, що порцеляна вибухнула хмарою гострих уламків. Таві лінькувато ухилився, навіть не переставши дожовувати вкрадену рибу.

— Якого чорта вона з’явилася в палаці саме зараз?! — кричала я, хапаючи подушку й жбурляючи її слідом за вазою. — За сюжетом вона мала з’явитися в храмі лише наприкінці зими, а потім, за наполегливим проханням радника, переїхати до Аббертонів!

Таві мовчки слухав мою істерику, лише зрідка підтакуючи. Лицарям за дверима, які налякано завмерли після гуркоту, він спокійно пояснив, що в мене «почалася менструація». За цю «дипломатію» я ледь не придушила його на місці.

— Ти хоч розумієш? — я вчепилася в наступну подушку, притискаючи її до грудей так сильно, що пальці заболіли. — Якщо Емілія вже тут, це означає, що сюжет не просто змінився. Він зламався. Радник уже діє, Храм запускає пазурі в палац. А вона… ходить садом у своїй білосніжній робі, наче невинна ромашка посеред свіжої могили.

— Дуже поетично, — пробурчав Таві з повним ротом. — Моторошно, але поетично.

— Я не хочу бути поетичною! Я хочу знати, якого біса тут коїться!

Я знесилено сповзла на підлогу, опинившись серед уламків порцеляни, білого пір’я й власної паніки. Таві нарешті відклав рибу, підійшов і присів навпочіпки переді мною.

— Флавія, слухай мене уважно. Те, що вона з’явилася раніше, ще не означає твоєї поразки. Це означає, що хтось на тому боці дуже квапиться.

Я підняла на нього важкий, сумнівний погляд.

— Через те, що ми врятували короля?

— Саме так. Ти вирвала в них найважливіший шматок плану. Тепер вони змушені імпровізувати й діяти швидко. А це означає, що вони нервують.

Я мовчала, вчепившись у подушку, ніби могла задушити нею весь цей клятий сюжет.

— А Ноель? — питання вирвалося майже пошепки, проти моєї волі.

Таві скривився, наче вкусив щось кисле.

— Ось воно. Почалося.

— Нічого не почалося!

— Почалося ще там, біля фонтана, коли ти дивилася на неї так, ніби вона вже вкрала в тебе герцога, улюблену ложку й останню подушку.

Я хотіла огризнутися, але вийшов лише злий, безпорадний видих.

— У видіннях він завжди поруч із нею, — пробурмотіла я, ховаючи обличчя в подушку. — І він не мій… Я просто ціную його допомогу.

— Ага, звісно. А тепер згадай: він прийшов саме до тебе. Це він сказав їй не торкатися тебе без дозволу. Не їй він подав руку. Не її повів із саду. А тебе.

Я міцно заплющила очі. Це мало б заспокоїти, мало б стати доказом моєї правоти. Але всередині все одно сиділа та справжня Флавія — з її нескінченним болем і старими ранами. Вона дивилася на Емілію й бачила в ній відповідь на питання, чому її саму ніколи не обирали.

— Я боюся не тільки за нього, — прошепотіла я в порожнечу. — Я боюся, що поруч із її святістю я знову стану тією самою лиходійкою. Моє тіло реагує швидше за розум, коли йдеться про це кляте минуле.

Таві несподівано ніжно провів рукою по моєму розпатланому волоссю.

— Тоді навчися думати швидше, дурна ти відьмо.

Я розплющила очі й витріщилася на нього, приголомшена такою «ніжністю».

— Це, по-твоєму, підтримка?

— Найкраща, на яку я здатний, — він знизав плечима. — Не нападай на неї, не кричи й не влаштовуй безглуздих драм. Просто спостерігай. Якщо вона частина їхньої гри — ми це побачимо. Якщо вона просто маріонетка, як та нещасна служниця з отрутою, — теж зрозуміємо.

Я повільно, здригаючись усім тілом, видихнула й нарешті відпустила понівечену подушку.

— Тобто мій план: не придушити білу ромашку при першій же нагоді, стежити за Храмом, вивчити всі документи Ровенарів і… не закохуватися в герцога ще сильніше?

Таві хитро примружився, і в його очах спалахнули лукаві іскри.

— Ну, останній пункт ти вже з тріском провалила.

— Та не закохана я в нього! — вигукнула я, відчуваючи, як обличчя заливає червоним.

— От бачиш, — задоволено протягнув він. — Ревнуєш. А значить, вогонь у тобі ще горить. Отже, поборемося.

Я знову схопила подушку й жбурнула її в нього. Таві спритно ухилився, виглядаючи неймовірно задоволеним собою.

***

У кімнаті Ноеля сильно горіли вуха. Він ніяк не міг зрозуміти, чи то від втоми після чергової безсонної ночі, чи від чогось значно небезпечнішого.

Він сидів біля вікна, оточений розгорнутими сувоями та паперами, але вже кілька хвилин не міг прочитати жодного рядка. Думки вперто поверталися до сцени в саду: до Флавії — колючої, гордої, яка раптом тремтіла всім тілом і майже силоміць втискалася в плече свого фамільяра, дивлячись на дівчину в білій церковній робі.

Ноель повільно потер перенісся пальцями, намагаючись заспокоїти пульс.

— Ваша світлосте? — обережно озвався молодий лицар біля дверей.

— Що? — голос герцога пролунав різко, майже грубо.

— Ви… ви дуже почервоніли, — пролепетав лицар, не знаючи, куди подіти очі.

Ноель підняв на нього погляд так повільно й важко, що той миттєво випростався, наче перед королем.

— Вийдіть.

— Так, ваша світлосте!

Коли двері зачинилися, Ноель нарешті залишився наодинці зі своїм сум’яттям. На столі лежали звіти про радника, описи храмових пахощів і свіжий допуск до архівів роду Ровенарів. Державні справи. Питання життя і смерті.

Але перед очима стояла тільки вона.

Розпатлана, боса, з яскраво-зеленими плямами від трави на сукні й таким нелюдським болем у погляді, ніби хтось щойно змусив її пережити власну смерть ще раз. І він не міг зрозуміти, чому від цього спогаду в грудях щоразу ставало так тісно, ніби хтось стискав серце залізними пальцями.

Ноель тихо видихнув і нарешті зізнався собі в тому, чого так довго уникав: вуха горіли зовсім не від застуди.

Раптом за стіною, у покоях Флавії, щось глухо гепнулося об підлогу. А потім до нього виразно долетів її розлючений, майже істеричний голос:

— Я не ревную!

Ноель завмер, так і не донісши руку до чергового документа. Кілька секунд у кабінеті панувала мертва тиша, яку порушував лише тріск полін у каміні. Потім він дуже повільно опустив обличчя в долоню, відчуваючи, як гаряча хвиля сорому змішується з дивним, недоречним, майже непристойним полегшенням.