4.3

Заливши рану знеболювальним, я скинула палацові шовки й переодягнулася у свій звичний одяг. Таві лише здивовано звів брову, спостерігаючи за моєю винахідливістю, а я мовчки брязнула робочим поясом і вийшла в коридор. Бідні слуги, мабуть, кляли мене на чому світ стоїть, збираючи мій «відьомський набір» серед глухої ночі.

Ноель намагався сперечатися, залучаючи на підмогу сестру, але я відрізала всі заперечення. Біль у руці був дрібницею порівняно зі страхом власної смерті.

Я вигнала всіх зі спальні короля. Таві залишився цербером біля дверей, стримуючи лицарів, які рвалися всередину, ніби я справді збиралася з’їсти їхнього монарха на вечерю. Сам король виглядав шляхетно навіть у недузі: густе волосся, скроні, ледь припорошені інеєм сивини. Справжній аристократ.

Перепросивши, я торкнулася його зап’ястя. Серце билося важко, наче крізь густий кисіль.

— Що ж, почнемо танці з бубном, — тихо пробурмотіла я, беручи крейду.

Накреслила коло, засіяла його рунами, що спалахнули в напівтемряві кольором моїх очей. Срібну миску — в центр. Полин — навколо. Кору верби, яку я замовила більше зі шкідливості, з особливим задоволенням відклала вбік. Нехай знають, що відьми теж бувають примхливими.

Перший удар бубна розійшовся кімнатою низьким, м’яким гулом. Тіло саме згадало гортанні звуки стародавніх заговорів. Полин почав тліти без вогню. Я вдарила вдруге — глибше, сильніше, — і відчула, як простір навколо нахилився до мене, затамувавши подих.

— Покажи, що за нього чіпляється, — наказала я воді.

Спочатку з’явилася лише крихітна чорнильна крапля. А потім — ціле плетиво темних ниток, що закручувалися в отруйну спіраль. Я нахилилася ближче, не зважаючи на пекучий біль у руці, і зрозуміла: хвороба не народилася в його тілі. Її вплітали зовні. Повільно. День за днем.

— От же ж падлюки… — видихнула я, навіть не намагаючись стримати лайку перед королівською персоною.

Бубон здригнувся. Вода блиснула, показуючи короткий, різкий образ: срібна ложка, витончена біла рука й край рукава з вишитим золотим сонцем. У грудях стало холодно.

Знак духовенства. Схоже, наші «святі отці» вирішили особисто допомогти королю швидше зустрітися з Богом.

Я різко відсахнулася. Хвиля болю в пораненій руці миттєво виштовхнула мене з трансу. За дверима Таві грізно гаркнув на варту.

— Усе гаразд! — гукнула я, хоча це була відверта брехня.

Вода в мисці закрутилася вихором. Чорні нитки судомно збивалися в грудку — хтось на тому кінці зв’язку відчув моє втручання й відчайдушно намагався замести сліди.

— О ні, голубчику, не втечеш, — прошипіла я, жбурнувши жменю солі прямо в серце темряви.

Срібло дзенькнуло. Руни спалахнули отруйно-зеленим. Вода засичала, мов розлючена гадюка. Я била в бубон — раз, другий, третій. Мій голос став чужим, важким, притискаючи дим полину до тіла короля. Коли сіра завіса різко втягнулася назад у миску, вода стала густою й чорною, як дьоготь. Дихання монарха нарешті вирівнялося.

Я підвелася, тихо брязкаючи підвісками пояса, і почала оглядати кімнату. Його труїли методично. Але чим?

Погляд зупинився на паличках пахощів, під якими зібрався товстий шар попелу. Я нахилилася, вдихнула… і ледь не відсахнулася.

Конвалія.

Невинна весняна квітка для саду. І повільна, підла смерть для того, хто місяцями дихає нею в зачинених покоях. Лайка вирвалася сама собою. Я почала люто згрібати всі пахощі докупи.

***

— Чути тільки лайку, — тихо промовив Ноель, дивлячись на двері спальні. — І дуже... щиру.

— Робочий процес, — буркнув Таві, навіть не ворухнувшись зі свого поста.

Напруга в коридорі була такою густою, що її можна було різати ножем. Люєтта нервово ляскала віялом по долоні, міряючи кроками простір перед дверима. Решта присутніх намагалися зберігати королівську гідність, але цікавість перемогла — усі в коридорі перетворилися на одне велике вухо.

***

— Таві! — гукнула я. — Годі гріти вуха, заходь.

Двері розчинилися миттєво, і до спальні ввалився натовп, який іще секунду тому старанно підслуховував. Присутні гидливо морщилися від важкого, гіркого смороду полину, розглядаючи мої руни, наче вони могли вкусити.

— Де ви берете цю отруту? — я зневажливо кивнула на купу пахощів. — За тиждень поставлю його на ноги.

Люєтта раптом сяйнула такою щирою надією, що я мимоволі усміхнулася. Приємно було бачити, що за всіма цими політичними союзами ховаються справжні почуття.

— Їх привозять із храму, — тихо відповіла вона. — Це просто конвалія... Можливо, вони не знали про наслідки?

Я обмінялася швидкими поглядами з Ноелем і Таві.

— Ваша Величносте, — почала я якомога обережніше. — Палити конвалію у великій залі — це просто безглуздя. А палити її щоночі біля ліжка хворої людини — це вже сплановане вбивство.

Обличчя королеви спотворилося від гніву. Ноель завмер на краю мого крейдяного кола, не наважуючись ступити на руни.

— Ви вилікуєте його? — напружено запитала вона.

— Спробую. Мені потрібна кухня, чиста вода, вогонь, мед, оцет, лопух і щоб ніхто не стояв над душею з таким виглядом, ніби я зараз почну варити суп із немовлят.

Я нахилилася до Ноеля й ледь чутно прошепотіла:

— Оцет і лопух — чисто для масовки, щоб список виглядав солідніше.

Таві тихо пирхнув. Люєтта відразу почала роздавати накази. Її тихий, сталевий голос змусив варту рухатися швидше, ніж будь-який крик. Коли в кімнаті нарешті стало вільніше, я обережно підняла срібну миску.

— Вітаю. Ваш король не вмирає. Його просто отруювали. І я це виправлю. Недарма ж мене називають Великою Відьмою.

— Тебе так ніхто не називає, — встряв Таві.

— Час починати, — відмахнулася я.

Ноель прикрив очі, ніби благав богів, щоб я нарешті навчилася тримати язика за зубами. А я лише солодко потягнулася. Четверта ранку — ідеальний час, щоб нарешті знайти своє ліжко.