4.2

«Королівство Тройтус залишилося без короля в самий розпал літа, коли його безпардонно отруїли невідомі вороги. Оскільки юний спадкоємець ще був дитиною, правління взяв на себе радник короля — він же глава духовенства. Поступово церква набирала дедалі більше влади…»

Я різко розплющила очі й судомно  вдихнула, ніби виринула з-під води.

Як я могла це забути?

Укази підписував не король. Їх підписував його радник. Ось що весь час намагалося пробитися крізь мою пам’ять. У книзі це було всього кілька сухих рядків на початку, перед тим, як історія повністю перекинулася на Емілію й «прекрасного герцога».

Я сіла на ліжку, стискаючи ковдру в кулаках. Серце калатало так, ніби я не просто прокинулася, а втікала від чогось. Король занедужав. Королева приймала нас замість нього.

Якщо це не збіг — якщо отруєння вже почалося або ось-ось мало статися, — то ми стоїмо в самому центрі подій, які призведуть до того, що церква захопить владу над усім королівством.

— Таві, — покликала я хрипко.

За стіною щось важко гепнулося, потім почулися швидкі кроки. Двері прочинилися, і в кімнату просунулася розпатлана руда голова.

— Якщо це знову через горобців, я їх уже лякав…

— Короля отруять, — вихопилося в мене.

Сон з обличчя Таві зник миттєво. Він увійшов до кімнати, зачинив за собою двері й насупився. У його очах спалахнуло щось небезпечне — те, через що люди зазвичай бояться фамільярів.

— Що ти сказала?

Я встала з ліжка, забувши про холодну підлогу й тонку нічну сорочку, в якій почувалася загорнутим подарунком.

— У романі король помирає влітку. Його отруюють. А оскільки спадкоємець ще дитина, владу перебирає радник — глава духовенства. Таві, ти розумієш? Церква не просто посилюється. Вона захоплює королівство через його смерть.

Таві тихо, але дуже щиро вилаявся. Стіни, здавалося, здригнулися.

— Ноеля, — кинув він. — І королеву. Зараз.

Я потягнулася по накидку, але руки тремтіли. Якщо ми помилимося — я виглядатиму божевільною відьмою, яка серед ночі влаштувала істерику в палаці. Якщо не помилимося — кожна згаяна хвилина може коштувати королю життя й усього королівства. Таві підійшов і міцно стиснув моє плече.

— Флаві, дихай. Скажеш Ноелю так само, як сказала мені. Спокійно. Без паніки.

— А з чим?

— З тим, що в тебе було видіння.

Я втомлено підняла на нього очі, які пекли від сухості.

— Ти пропонуєш використати мою репутацію дивної відьми як доказ?

— Нарешті вона для чогось згодиться, — криво усміхнувся він.

Я нервово засміялася, але сміх швидко зірвався.

За вікном вітер шалено бив гілками по шибках, ніби намагався попередити про щось, чого ніхто не хотів чути. Палац спав — красивий, холодний і сліпий.

Раптом різкий біль пронизав скроні. Світ смикнувся, кімната розмазалася темною плямою, і замість неї я побачила інше. Вузький коридор. Тремтливе світло свічок. Поспішні кроки. Великий годинник у ніші біля повороту. Стрілка здригнулася й зупинилася точно на першій годині ночі. У наступну мить я побачила двері. Важкі, різьблені, прикрашені королівським гербом. За ними хтось хрипко вдихнув, а потім скло тихо дзенькнуло об підлогу.

Я різко повернула голову до годинника в своїй кімнаті. Дванадцять п’ятдесят п’ять.

П’ять хвилин.

— Таві, — прошепотіла я. Голос вийшов чужим і хрипким.

Фамільяр миттєво напружився.

— Перетворюйся.

Він не став перепитувати. Повітря навколо нього здригнулося, і за мить на підлозі вже стояв величезний рудий звір. Золоті очі блиснули в темряві. «Кого вбивати?» — читалося в них.

Я без вагань скочила йому на спину, вхопившись за загривок. Шерсть настовбурчилася під моїми пальцями.

— До короля, — видихнула я. — Бігом. Його отруять о першій.

Таві рвонув з місця так різко, що двері з силою вдарилися об стіну. У коридорі заверещала служниця, хтось упустив піднос, але ми вже мчали повз, лишаючи за собою лише руде марево й відлуння кроків.

Вітер шмагав по обличчю, зриваючи тонку нічну сорочку. Я притискалася до теплої спини Таві, намагаючись не злетіти на поворотах.

— Флавія! — почувся з-за спини голос Ноеля.

Я встигла помітити, як він вибігає зі своєї кімнати в розстебнутій сорочці. Не зупиняючись, крикнула через плече:

— Короля отруюють! Перша ночі!

Ноель не став розпитувати. За мить я почула його швидкі кроки й різкий наказ варті: «Тривога! Без шуму!»

Таві летів коридорами, як червона блискавка. Кігті ковзали по мармуру, килими збивалися під лапами, лампи гойдалися від пориву повітря. Я міцно трималася, повторюючи в голові видіння: коридор, годинник, двері, дзвін скла.

Ми звернули за поворот. Той самий годинник. Дванадцять п’ятдесят дев’ять.

— Праворуч! — вигукнула я.

Таві різко кинувся вбік. Я ледь не злетіла, але він підхопив мене рухом плеча й поніс далі. Попереду стояли двоє вартових біля важких дверей. Один уже схопився за меч, другий розгублено витріщився на величезного рудого звіра, що мчав просто на них.

— Відчиняйте! — закричала я. — Король у небезпеці!

Вартові завагалися, але за нашою спиною пролунав владний голос Ноеля:

— Відчинити двері. Негайно!

Двері розчахнулися. Таві влетів у королівську спальню, як руда буря. У кімнаті стояв нудотний солодкуватий запах ліків. Король лежав на великому ліжку — блідий, з заплющеними очима. Біля нього стояла служниця. У її руці блищав келих. Вона вже підносила його до губ короля.

— Ні! — вирвалося в мене.

Я зіскочила з Таві й кинулася до жінки. Та злякано витріщилася на мене, ніби просто давала ліки. Я вдарила її по руці. Келих вивернувся, і темна рідина плеснула мені на долоню.

Шкіру моментально обпекло, ніби я сунула руку в кислоту. Рідина зашипіла, роз’їдаючи шкіру. Біль був нестерпним — ніби хтось лив мені на руку розпечений метал. Я загарчала, стискаючи передпліччя вище, ніби це могло зупинити отруту.

Хтось рвучко відтягнув мене назад. Перед очима все розпливалося, сльози текли самі. Шкіра на долоні вже тріскалася, відкриваючи червоне м’ясо. Це була не просто отрута. Вона мала роз’їсти королю гортань і нутрощі зсередини — повільно, болісно, безжалісно.