4.1

Шлях до палацу виявився на диво приємним, попри важку сукню й туфлі, які вже недвозначно натякали, що збираються стерти мені ноги до крові. Без них було б гірше — дорога до столиці виявилася брудною, колеса піднімали хмари пилу, а під копитами раз у раз хрускотіло гостре каміння.

Ноель сидів навпроти, прикривши очі, і сперся чолом об холодне скло вікна. Сонце м’яко падало на його обличчя, підкреслюючи різкі, але виразні риси. Вихідний камзол глибокого синього кольору на світлі переливався блакиттю, а срібна вишивка блищала, кидаючи маленькі зайчики на стелю карети.

Таві сидів поруч зі мною, вдягнений як справжній аристократ. Зелений костюм чудово пасував до моєї сукні. Збоку ми, мабуть, справді виглядали як двійнята — руді, неслухняні й здатні зіпсувати будь-який офіційний захід. Він нервово смикав краватку, яку ми ледь-ледь на нього нап’ялили.

— Мене зараз задушить ця придворна мотузка, — пробурмотів він.

— Це називається краватка, — усміхнулася я.

— Я сказав, що сказав.

Ноель розплющив очі й подивився на нас із тихим, уже звичним терпінням. Його погляд зупинився на моїх руках у тонких мереживних рукавичках.

— Якщо стане незручно — скажіть.

— Що саме? Що я хочу роздягнутися прямо тут, бо корсет вирішив мене вбити?

— Для початку вистачить і туфель, — спокійно відповів він.

Я скривилася, але промовчала. Туфлі справді вже перемагали.

За вікном краєвид поступово змінювався. Ліси й поля відступали, поступаючись місцем широким дорогам, кам’яним огорожам і дедалі густішому руху. Люди частіше озиралися на герцогський герб на кареті. З кожною милею у моїх грудях затягувався тугий вузол.

Я ковтнула.

— Ноелю, — тихо сказала я, без жартів. — А якщо король відмовить?

Він не відповів одразу. Повільно випростався, повністю прокинувшись, і подивився на мене уважно й серйозно.

— Тоді ми знайдемо інший шлях, — м’яко відповів він. — Він є. Довірся мені.

Посмішка, яка торкнулася його губ, була теплою й заспокійливою.

— Звучить красиво, — буркнула я, ховаючи почервонілі щоки. — Але не дуже конкретно.

Таві нарешті перестав воювати з краваткою й поклав руку мені на лікоть.

— А якщо хтось у палаці вирішить, що може тебе вкусити першим, я йому наочно поясню правила харчового ланцюга.

Я не втрималася й усміхнулася.

— Дуже шляхетно.

— Я сьогодні аристократ, — гордо заявив він. — Маю відповідати статусу.

Карета хитнулася на повороті. За вікном нарешті з’явилися високі палацові башти — світлий камінь і золоті шпилі, що гордо здіймалися над столицею. Вони були такі величні, що хотілося одночасно захопитися й негайно розвернути карету назад.

Я глибоко вдихнула, наскільки дозволяв корсет, і поправила рукавичку.

— Ну що ж, — тихо пробурмотіла я. — Час подивитися, які скелети ховаються в королівських архівах.

Таві нахилився ближче й пошепки додав:

— Якщо там справді скелети — я забираю найгарніший череп.

— Не встигли доїхати, а ти вже порушуєш етикет.

— Я тренуюся бути собою в палаці, — зухвало відповів він.

Ноель тихо видихнув, ховаючи усмішку в кутику губ.

І ось ми прибули.

Карета зупинилася навпроти головних воріт палацу. Лакей у білосніжному костюмі відчинив двері й уклонився з бездоганною вишуканістю. Ноель вийшов першим — рівна спина, горда постава, до якої він, схоже, звик ще з дитинства. Потім він повернувся й простягнув мені руку.

Я глибоко вдихнула, вклала пальці в його теплу, міцну долоню й, наскільки дозволяла сукня, елегантно вийшла з карети. На обличчі — легка, ввічлива усмішка, яку я репетирувала перед дзеркалом майже годину.

— Видихніть, — тихо прошепотів Ноель, підставляючи мені лікоть. — Ви чудово виглядаєте.

— Ваша світлосте, — видихнула я, обережно кладучи руку на його передпліччя, — я стараюся. Вважайте це подвигом.

Він усміхнувся — стримано, ледь помітно, але ця усмішка належала тільки мені.

Таві вибрався слідом і одразу почав смикати краватку, ніби вона була живим ворогом. Лакей хотів допомогти, але фамільяр так на нього глянув, що бідолаха миттєво відступив. У зеленому костюмі, з причесаним волоссям і страдницьким виразом обличчя Таві виглядав неймовірно шляхетно — і водночас так, ніби готовий будь-якої миті все тут спалити.

— Не смикай, — прошепотіла я йому крізь усмішку.

— Вона мене душить.

— Це етикет.

— Тоді етикет хоче мене вбити.

Ноель тихо кашлянув, ховаючи усмішку, і повів мене до воріт. Палац зблизька був ще величнішим. Світлий камінь, високі арки, золочені ґрати, бездоганна сторожа й сходи такі чисті, що мені стало ніяково за свої думки про втечу назад у ліс. Я мимоволі сильніше стиснула рукав Ноеля.

— Плечі, — тихо нагадав він.

Я ледь помітно випросталася.

— Не звикайте командувати.

Біля входу нас зустрів придворний із вузьким обличчям і поглядом людини, яка за три секунди може оцінити твоє походження, статки й загрозливість. Його очі ковзнули по Ноелю, затрималися на мені, потім на Таві. У цю мить я майже фізично відчула, як Рейвен за моєю спиною схрестив руки й прошепотів: «Давай».

Я зробила крок. Правильно. Повільно. Підборіддя рівно, погляд спокійний, усмішка ввічлива, але не надто.

— Герцог Аббертон, — уклонився придворний. — Леді Ровенар. Його Величність очікує вас після короткої реєстрації.

Леді Ровенар. Я навіть не здригнулася.

— Дякую, — відповіла я рівним, спокійним голосом.

Таві ледь чутно видихнув поруч:

— Ого. Навіть не поправила, що ти не леді.

Я не повернула голови, лише прошепотіла крізь усмішку:

— Після аудієнції вб’ю.

— Ось. Тепер упізнаю. Моя відьма, — тихо хихикнув він.

Ноель повів мене всередину. Перший крок у палацову прохолоду відчувся як перехід в інший світ. Тут пахло воском, свіжими квітами, дорогими тканинами й прихованими таємницями. Десь у глибині цих стін, у королівських архівах, лежали документи про Ровенарів. Про те, чому моє ім’я мало колись з’явитися в указі про шлюб із чоловіком, за чию руку я зараз трималася.