Розділ 4

Коли я знову подивилася на Ноеля, світ перед очима різко розплився. Я бачила її — Флавію з роману.

Вона сміялася, але в очах стояли сльози. Поруч із Ноелем, притиснута до його боку, стояла Емілія. У руках герцог тримав меч. Я відчувала все: її розпач, пекучу образу й тугу, яка заповнювала груди так щільно, що в них не лишалося місця для повітря.

По моїх щоках покотилися гарячі сльози. Якщо раніше від видінь боліла голова, то тепер боліло щось набагато глибше — ніби хтось роздирав мою душу на тисячі дрібних клаптиків.

Я судорожно стиснула тканину його сорочки. Ноель щось говорив, я бачила занепокоєння на його обличчі, але не чула жодного слова. Переді мною все ще стояла Флавія — налякана, відчайдушна, яка кричала на них обох. Вона не проклинала зі зла. Вона благала. А її сприймали як загрозу.

Ноель присів просто посеред коридору, не випускаючи мене з рук. Сльози обпікали щоки, розмазуючи макіяж. Я тремтіла.

— Чому… — схлипнула я. — Чому ви її так ненавиділи? Як ви могли любити іншу в неї на очах?

Я слабо била його кулаками в груди — від безсилля, від чужого болю, який став моїм. Ридання переходили в крик. А він тримав мене міцно, але обережно, наче боявся, що будь-який зайвий рух розіб’є мене остаточно.

— Флавія, — його голос нарешті прорвався крізь шум у вухах. — Подивіться на мене. Це не зараз. Це не я.

— Але це були ви, — прошепотіла я, задихаючись. — Вона дивилася на вас… а ви дивилися на неї так, ніби вона вже не людина. Ніби монстр, який прийшов усе зруйнувати…

Ноель помітно зблід. Його пальці на моїй спині напружилися.

— Я не знаю того майбутнього, — глухо сказав він. — Але я знаю себе зараз. І зараз я тримаю вас. Не її. Не видіння. Вас.

Я похитала головою. Біль Флавії був надто реальним, надто гарячим — наче хтось розкрив у мені стару рану й змусив моє серце битися всередині неї.

— Вона так хотіла, щоб її почули… — прошепотіла я. — Хоч раз. Хоч хтось. А її знову зрадили. Розтоптали. Відвернулися…

Ноель нарешті притиснув мене до себе — дуже обережно, даючи можливість відсторонитися. Я не відсторонилася. Лише сильніше вчепилася в його сорочку й сховала мокре обличчя на його плечі.

— Я тут, — тихо сказав він, притулившись губами до мого волосся. — Я не знаю, що сталося тоді. Але зараз я тут.

У кінці коридору почувся швидкий тупіт. Таві різко загальмував біля нас. Одного погляду вистачило — на моє заплакане обличчя, на тремтячі пальці, на те, як Ноель мене тримає. Вся його звична насмішка зникла.

— Знову видіння? — тихо, зовсім іншим голосом запитав він.

Я кивнула, не відриваючись від Ноеля. Таві тихо вилаявся й опустився поруч навпочіпки.

— Флаві, чуєш мене? Це не той час. Не ті люди. І не ти.

— Не знаю… — видихнула я крізь сльози. — Я вже не знаю, де закінчується вона… і де починаюся я.

Таві торкнувся мого волосся — так обережно, як торкався лише тоді, коли по-справжньому боявся за мене. Ноель нахмурився, явно не розуміючи всього, що відбувається між нами.

— Тримайся за нас, дурна відьмо, — тихо сказав Таві. — Поки розберешся.

Я заплющила очі. Ноель тримав мене міцно, Таві сидів поруч, а десь у глибині чужого болю Флавія все ще сміялася крізь сльози, дивлячись на чоловіка, який колись її не почув.

Згодом я вже лежала в обіймах Таві. Він ніжно перебирав моє волосся, і це одночасно дратувало й заспокоювало. За вікном, ніби знущаючись, сяяло сонце. Допитливі горобці обсіли підвіконня й раз у раз стукали дзьобами в скло, ніби вимагали нової історії.

— Таві, — пробурмотіла я йому в груди, — мені страшно. Я не розумію, де мої почуття, а де — її. Не знаю, це її майбутнє чи вже моє…

Фамільяр повільно повернув голову. Я не бачила його очей, але відчувала погляд шкірою.

— Цього навіть я не знаю, Флаві, — хрипко відповів він. — А що щодо тебе з того світу?

Я піднялася на руках і подивилася на нього запухлими від сліз очима. Він ледь стримав усмішку, але цього разу в ній не було звичної глузливості.

— У моєму минулому мене навіть не штрафували, — тихо сказала я. — Я була зразковою громадянкою. І ніхто мене не зраджував… бо «кавалери» розбігалися від мене, як від вогню.

Таві стиснув щелепу, намагаючись не розсміятися. Губи його смикалися.

— Якщо та Флавія відчувала себе чужою в цьому світі й агресивно на нього реагувала, — обережно почав він, — то, може, у тебе теж було щось подібне?

Я задумалася, згадуючи те життя.

— Не знаю… Той світ був дивним і чужим для всіх, хто в ньому жив. У мене була сім’я, але холодна. І це вважалося нормальним. Мене не били, не знущалися… тому я думала, що все гаразд. А кохання… я просто чекала, що воно колись саме прийде.

Таві мовчав, продовжуючи перебирати моє волосся.

— Я бажаю тій Флавії… — я запнулася. — Я навіть не пам’ятаю свого імені з того світу.

Таві завмер. Його пальці зупинилися біля моєї скроні.

— Зовсім?

Я повільно похитала головою. У грудях неприємно провалилося.

— Я пам’ятаю все: роботу, вулиці, кав’ярню під офісом, колег, навіть звук повідомлень на телефоні. А ім’я… ні. Ніби хтось акуратно витягнув його й залишив порожнечу.

Таві обережно притягнув мене ближче.

— Може, тому що ти вже Флавія, — тихо сказав він. — І завжди мала нею бути.

Я заплющила очі. Сльози знову навернулися, хоча я думала, що вже виплакала все.

— А якщо я не хочу її втрачати? — прошепотіла я. — Ту себе. Хай самотню, хай втомлену, але справжню. Якщо я забуду її ім’я… потім забуду голос, потім обличчя… Що від неї залишиться?

Таві довго мовчав. У цій тиші горобці за вікном знову нахабно постукали по склу. Один особливо сміливий маленький клубок пір’я нахилив голову й дивився прямо на мене, ніби теж чекав відповіді.

— Ти, — нарешті тихо сказав Таві. — Від неї залишишся ти. З її дурними словами, з її впертістю, з тим, як ти називаєш речі, яких тут ніхто не розуміє. Ім’я важливе, Флаві… але душа на ньому не тримається.