3.7

Ноель надіслав у палац запит на аудієнцію, і мене відразу взяли в оборот. Тепер я мусила вчити правила етикету, бальних танців і манер. Дещо я знала й раніше, але, як виявилося, лише поверхнево.

Учитель виявився справжнім монстром. Він бив мене тонкою тростиною по щиколотках і спокійно пояснював, що «так треба». Я терпіла. Вчилася.

З танцями проблем не виникло — талант до них у мене був із дитинства. А от манери… Тут усе було значно складніше. Я старалася запам’ятати правильний кут уклону голови, усі звертання й титули, але в голові постійно крутилося одне й те саме: «Навіщо це все заради однієї аудієнції?»

Одного разу вчитель довів мене до сліз. Я тихо шморгала носом, сидячи на підлозі кабінету, поки Ніра обіймала мене за плечі й обіцяла нікому не розповідати. Навіть по секрету зізналася, що її теж часто сварять за те, що вона погано запам’ятовує правила сервірування.

— То, може, втечемо? — пробурмотіла я, витираючи очі рукавом. — Ти — від сервірування, я — від уклонів. Таві нас прикриє. Скажемо, що нас викрали кущі смородини.

Ніра тихо засміялася, але відразу прикрила рот долонею.

— Лорд Віктор нас знайде.

— Оце й лякає. Він знайде навіть совість у Таві, якщо дуже захоче.

Саме в цей момент двері прочинилися, і в кабінет заглянув Таві зі шматком м’яса в руці. Він окинув поглядом мене на підлозі, Ніру поруч і тростинину, яку я встигла закинути під стіл, ніби вона була знаряддям злочину.

— Так, — протягнув він повільно. — Кого кусати?

— Нікого, — швидко відповіла я.

— Невдала відповідь. Я бачу сльози.

— Це не сльози. Це… шляхетна волога.

Таві примружився.

— Флаві.

Я зітхнула й притиснула коліна до грудей.

— Мене просто дістало. Я можу танцювати, можу чаклувати, можу сваритися з храмом, але не можу правильно схилити голову перед якимось бароном третього коліна, який, можливо, сам себе забув.

Ніра обережно погладила мене по плечу.

— Ви добре стараєтесь.

— О, так. Я стараюсь настільки добре, що мої щиколотки вже можуть самі написати скаргу королю. Навіть взуття змусили носити, а я від цього так відвикла.

Таві поклав м’ясо на стіл, підійшов і сів навпочіпки переді мною.

— Слухай сюди, горда спадкова відьмо. Якщо той сухий пень ще раз доведе тебе до сліз, я особисто повішу його за штанину на люстрі.

— У нас немає люстри в кабінеті.

— Попросимо Ноеля. Він тобі дзвіночки дарує — люстру теж переживе.

Я всміхнулася крізь сльози й витерла обличчя рукавом. Знала, що більше не пожаліюся. Я робила це не для палацу, не для короля й навіть не для того монстра з тростиною. Я робила це для нашого з Таві майбутнього — того, де мене не спалять, а його не катуватимуть. А знання було ключем. Принаймні, частиною цього ключа.

Наступного ранку я знову стояла посеред зали з прямою спиною, піднятим підборіддям і втомою в ногах. Учитель ходив навколо, вистукуючи тростиною по підлозі. Кожен цей звук змушував мене мимоволі напружувати плечі. Ніра сиділа біля стіни з кошиком стрічок і шпильок, роблячи вигляд, що зайнята, але я бачила, як її вушка здригалися щоразу, коли тростина зупинялася біля моїх ніг.

— Леді Ровенар, — холодно промовив учитель, — уклін не починається з того, що ви падаєте, наче вас штовхнули в спину.

Я стиснула пальці на спідниці.

— Я не падала.

— Ви нахилилися занадто різко.

— Бо в мене є хребет. Це його природна функція.

Тростина різко вдарила по підлозі біля моєї стопи. Я здригнулася.

— Ще раз.

Я вдихнула. Підняла підборіддя. Відвела ногу назад, як він показував уже сотню разів. Коліно боліло, щиколотки палали, у голові гуділо, але я все одно опустилася в реверанс. Так, щоб жодна кістка в тілі не видала, як сильно мені хотілося просто сісти на підлогу й більше ніколи не вставати.

— Нижче.

Я опустилася нижче.

— Спина рівніше.

Я випросталася.

— Погляд не в підлогу. Ви не служниця.

Я підняла очі.

— Не так зухвало. Ви не королева.

У грудях щось болісно стиснулося. Я завмерла в цьому дурному реверансі, тримаючись на тремтячих ногах, і раптом зрозуміла, як сильно ненавиджу цей момент. Не правила. Не навіть біль у щиколотках. Я ненавиділа те, що як би сильно не старалася — цього завжди було недостатньо. Не так стою. Не так дивлюся. Не так дихаю. Не така.

— Ще раз, — холодно наказав він.

Я піднялася. Повільно. Ноги вже погано слухалися.

— Ще раз.

І я зробила ще раз. Потім ще. І ще. Десь на сьомому реверансі в очах защипало, але я не дозволила сльозам впасти. Просто вперлася поглядом у гілку за вікном і тихо повторювала про себе:

«Для майбутнього. Для Таві. Для себе. Не для нього.»

Учитель знову вдарив тростиною — цього разу легко зачепивши мою щиколотку.

— Нога.

Біль прострелив ногу. Я різко вдихнула, але не скрикнула. Ніра біля стіни тихо зойкнула й відразу затиснула рот долонею. Учитель навіть не глянув у її бік.

— Леді не здригаються від дрібниць.

Я повільно підняла на нього очі.

— А леді б’ють по ногах?

— Леді вчаться терпіти.

Ось тоді всередині щось надломилося. Тонка, майже нечутна тріщина пройшла під ребрами, і я раптом відчула, як відчайдушно хочу додому. Не в маєток. Не в хатинку, якої більше не існувало. Просто в місце, де від мене не вимагали б щомиті доводити, що я маю право тут стояти.

Я знову опустилася в реверанс. Цього разу ідеально. Учитель на мить замовк. Я бачила лише його черевики перед собою.

— Нарешті, — сухо кинув він.

Це «нарешті» прозвучало так образливо, що я ледь стрималася. Піднялася, усміхнулася рівно, як тільки могла, і зробила ще один реверанс — уже без наказу.

— Так достатньо шляхетно? — тихо запитала я.

Учитель примружився.

— На сьогодні — можливо.

Коли він вийшов, я ще кілька секунд стояла посеред зали, не рухаючись. Ніра підбігла першою, обережно взяла мене за руку й прошепотіла: