3.6

Під злими поглядами Ноеля й Таві чоловік усе ж коротко вибачився та зник, розштовхуючи натовп, який устиг сповзтися подивитися на виставу. А я завмерла в руках Амелі, переварюючи її «остання з Ровенар» так, ніби ці слова означали значно більше, ніж просто прізвище. Я серйозно поглянула в її здивовані, наївні очі, але Таві смикнув мене за накидку.

— Не зараз, Флаві.

Я перевела погляд на людей навколо. На обгорілі будинки, на дітей, що сиділи біля воза з ковдрами, на жінок, які мовчки мили те, що ще можна було відмити. Їм справді була потрібна допомога. Я кивнула. Ноель роздавав вказівки всім, кого бачив, окрім мене, хоч я й чекала. Схоже, тут мене вважали безкорисною і просто залишили з іншими відьмами, адже фізично ми справді були слабкими, та й готували всі паршиво.

Я поглянула на Таю з Амелі й хитро всміхнулася, дещо прошепотівши. Тая кивнула та побігла до свого будинку, який, на щастя, не постраждав, а Амелі почала розкладати руни по колу, всередині якого вже стояла я.

Тая повернулася з маленьким бубном, прикрашеним рунами, і сіла біля кола. Амелі запалила трави, від яких у повітря піднявся терпкий, гіркуватий дим. Ми збиралися накласти на село захист, і для цього якраз потрібні були три відьми. Я зняла накидку, демонструючи всім свій новий одяг. Амелі задоволено закивала, а кілька чоловіків поспішно відвели погляд, засоромлені власними дружинами.

— Ну що, — Тая вдарила пальцями по бубну, — покажемо їм, що відьми не тільки травки сушать?

— Покажемо, — сказала я й повільно підняла руки.

Перший удар бубна прокотився по вулиці глухо, другий — змусив руни біля моїх ніг тьмяно спалахнути зеленим. Амелі зашепотіла заговори, кидаючи в дим сухі трави, а я зробила перший крок. Стегна м’яко повели ритм, руки розкреслили повітря плавними лініями, а браслети й новий пояс із монетками озвалися тонким дзвоном. Дим закрутився навколо мене, чіпляючись за низ штанів, за волосся, за відкриті зап’ястя. Я танцювала всередині кола, босими ногами торкаючись рун, і з кожним рухом вони розгорялися сильніше.

Тая пришвидшила ритм. Амелі вплела свій голос у мій шепіт, і повітря навколо стало густішим. Я повернулася, дзенькнула поясом, дозволивши монеткам на стегнах заспівати голосніше, і раптом упіймала погляд Ноеля. Він стояв серед лицарів і селян і уже не віддавав наказів, не дивився на папери, не слухав старосту. Дивився тільки на мене. Я всміхнулася йому крізь дим, повільно провела рукою вздовж талії, де брязкали подаровані ним прикраси, і підморгнула. Ноель завмер.

А я, задоволена собою до непристойності, закрутилася швидше. Волосся розлетілося рудою хвилею випадаючи із зачіски, монетки задзвеніли так ясно, що кілька жінок у натовпі перезирнулися, а Таві за моєю спиною тихо засміявся.

— Ну все, — пробурмотів він. — Тепер герцог точно пропав.

Я не чула. Мене вже ніс ритм. Я танцювала для села, для землі під ногами, для води в криницях, для дітей, які визирали з-за спин матерів, і для себе. Щоб відчути життя, відчути нову себе.  Руни спалахнули разом, і зелений вогник побіг від кола тонкими лініями по землі, розходячись до порогів обгорілих будинків, до криниці, до хліва, до дороги. Дим піднявся вище, закрутився над селом прозорою завісою й розтанув у повітрі. Я зупинилася на останньому ударі бубна, важко дихаючи, з руками, піднятими до неба.

— За дім, — видихнула я. — За тих, хто лишився. За тих, хто повернеться.

І тільки тоді опустила руки посміхаючись натовпу намагаючись віддихатись. Люди на мить завмерли, а потім Ноель з Таві почали аплодувати, їх оплески підхопили інші. Врешті зірвались овації неначе я актриса популярної вистави.  Хтось приніс воду, за що я була йому щиро вдячна. Я випила її залпом і повернула кухоль, відчуваючи, як горло після заговорів досі дере сухістю. Ноель стояв трохи осторонь і не відривав від мене погляду. Я ще раз повела стегном і брязнула поясом. Просто щоб добити. Таві повернув накидку мені на плечі й прикрив оголені руки від вітру.

— Побережи серце герцога, — промуркотів він біля вуха. — Ти молодець. Здається, ставлення до тебе справді покращилося.

Я всміхнулася й кивнула. Може, боятися мене вони й не перестали, але тепер у цьому страху з’явилося хоч трохи вдячності. А це вже було краще, ніж нічого. Ноель нарешті підійшов ближче. Його погляд на мить опустився, а потім повернувся до мого обличчя.

— Ви знали, що це спрацює? — запитав він.

— Ні, — чесно відповіла я. — Але виглядала впевнено, правда? Та захист справжній, дівчата не дадуть збрехати.

Таві пирхнув.

— Вона завжди так робить. Спершу робить, а потім ми всі розбираємо наслідки.

— Не заважай моєму образу великої відьми.

З натовпу раптом вийшла стара жінка з перев’язаною рукою. Вона не підходила надто близько, але тримала в руках маленький вузлик із хлібом і сиром.

— Це вам, Флавія, — сказала вона тихо. — За захист.

Я взяла вузлик обережно, і в грудях защеміло.

— Дякую.

Жінка кивнула й швидко відійшла назад, немов злякалася власної сміливості. Я подивилася на хліб у руках, потім на село, де зелений відблиск рун уже повільно танув біля порогів.

— Ну що, — видихнула я, притискаючи вузлик до грудей, — схоже, відьомський виступ оплатили їжею. Знову. 

— Нарешті нормальна валюта, — схвалив Таві забираючи сир з моїх рук. 

До самого вечора ми пробули в селищі. Ноель пообіцяв відправити теслярів, продуктові запаси й намети, щоб людям було де спати та що їсти. Я вже сиділа на коні й позіхала, бо масштабні обряди, навіть якщо їх робиш не сама, забирали багато сил.

— Амелі, — буркнула я до дівчини, яка стояла поруч, — що ти мала на увазі, коли назвала мене «останньою з Ровенар»?

Амелі подивилася на мене як на дурну й перевела погляд на Таю. Та у відповідь покрутила пальцем біля скроні.

— Та те й мала, — сказала Амелі обережно. — Ти ж спадкова відьма. Остання зі свого роду. Якщо, звісно, дітей не захочеш.