3.5

Зранку мене ледве розбудили. Одяг мені шили майже до першої ночі, а прокидатися довелося на світанку. Я переодягнулась, дорогою витягуючи шпильки, які ми забули дістати, Ніра як могла зібрала моє волосся, а Таві… просто був красивим, як і належить коту. Сьогодні я навіть опустилася до взуття, адже їхати верхи босоніж було боляче й відверто травматично для моїх ніг.

На під’їзній доріжці вже стояв Ноель і розмовляв із Рейвеном, який уважно кивав із усією своєю виваженістю. Потім їхні погляди перейшли на мене, і Віктор знову закотив очі. Це була вже майже похвала. Ноель чемно посміхнувся, підходячи ближче, і подав руку, щоб я могла повільно спуститися сходами, тримаючись за нього. Його долоня була теплою. Таві за спиною тихо фиркнув, уже щось жуючи.

— Якщо ти зараз скажеш щось про романтику, я заберу в тебе сніданок, — не обертаючись, прошепотіла я.

Він хруснув чимось голосніше.

— Я мовчу. Але очі в мене є.

Я стиснула пальці на руці Ноеля трохи сильніше, ніж планувала. Герцог, звісно, помітив. Він узагалі мав огидну звичку помічати все, що мені хотілося б приховати. Та замість коментаря лише трохи нахилився ближче й тихо запитав:

— Шпильки не колють? — він витяг одну з таких із моїх штанів Жасмін.

Я завмерла на пів кроку.

— Колють, — буркнула я. — Дякую.

— Гарно, — посміхнувся він, кивнувши на мій одяг, — та ви змушуєте моїх лицарів червоніти.

Я кинула погляд на лицарів, які старанно ігнорували мої ноги, прикриті лише тонкою тканиною штанів, і всміхнулась. У цьому світі навіть оголена щиколотка вважалась еротикою, а я що — місцевий секс-символ?

— Усі готові? — запитав Рейвен.

Я кинула погляд на коня, потім на сходи, а тоді на власне взуття, яке вже почало натякати, що ми не станемо друзями.

— Готові, — відповів Ноель, навіть не озирнувшись на людей за спиною. Звісно, герцогам не потрібно перевіряти, чи готові всі інші. Якщо герцог готовий, значить, світ якось підтягнеться.

Таві за спиною тихо хруснув чимось ще раз.

— Ти знову їси? — не витримала я, навіть не обертаючись.

— Я хвилююся, — невинно відповів він. — У кожного свої способи впоратися зі стресом.

Рейвен ледь помітно стиснув перенісся. А я подумала, що він скоро протре його до дірки. Кінь, до якого мене підвели, виглядав великим. Ні, не так. Він виглядав як гора з копитами, гривою і дуже сумнівним ставленням до моєї персони. Я зупинилася перед ним, підняла голову й зустрілася з темним оком, яке оцінювало мене.

«Чудово. Тварина мене оцінює. І, здається, оцінка не на мою користь.»

Кінь пирхнув просто мені в обличчя.

— Він спокійний, — сказав Ноель.

— Побачимо, — буркнула я.

Раптом на мої плечі опустилася накидка герцога й вправно застібнулася, прикривши всю мою красу, яку ми так старанно шили до першої ночі. Таві цикнув і відвернувся, наче саме цього й очікував, а я підняла погляд на Ноеля, який уже спокійно попрямував до свого дурного коня. Той стояв із таким виглядом, ніби, якби міг, неодмінно показав би мені язика.

Один із лицарів підставив мені руки, щоб я змогла забратися на коня, що я абияк і зробила під погляди та оплески Таві, який сміявся, як той кінь за спиною. Дорога до села минула приємно. Фамільяр майже не бурчав на погоду, а просто насолоджувався м’яким ранковим сонцем. Попереду їхав командир, з яким я познайомилась ще в лісі, — Мартен Грейс. Після нашої перепалки він охоче уникав мене. Схоже, навіть уявити не міг, що відьма, якій він погрожував, стане жити поруч.

Я всміхнулась сама до себе й злегка підігнала коня. Той справді був спокійний, як камінь, і цим трохи нагадував Ноеля.

— Мартене Грейсе, — посміхнулась я, під’їжджаючи ближче, — рада знову бачити. Як вам погода? Як настрій? Як сніданок?

Мартен, схоже, не був радий цьому привітанню, та все ж зібрався з думками й стримано привітався у відповідь. На інші питання він волів не відповідати, але я й не збиралася так легко його відпускати.

— Я бачу, ви людина небагатослівна, — продовжила я, зручно вмощуючись у сідлі. — Це добре. У маєтку й так вистачає людей, які багато говорять.

Мартен повільно перевів на мене погляд, намагаючись зрозуміти, чи варто відповідати, чи краще прикинутися частиною обладунку.

— Я виконую наказ, леді Ровенар.

— Просто Флавія, — автоматично поправила я. — І не хвилюйтеся, я не заважаю вам його виконувати. Просто складаю компанію.

Таві, який їхав поруч, тихо пирхнув.

— Вона завжди так каже перед тим, як щось стається.

— Зрада з боку фамільяра, — буркнула я.

Мартен промовчав, але я помітила, як кутик його губ ледь здригнувся. О, прекрасно. Значить, камінь теж можна трохи розколоти. Два нуль в користь великої та могутньої Флавії! Попереду вже виднілися перші обгорілі дахи. Сміх сам собою стих у горлі. Запах попелу долинув до нас раніше, ніж голоси людей. Я випрямилася в сідлі й стиснула повід.

— Ну що ж, — тихо сказала я, дивлячись на село, — час поглянути страху в обличчя.

Ми поволі заїхали на головну вулицю. Я мимохідь оглядала будинки, які абияк прибрали, та вони все ще не були придатні для життя. Усі спішилися. Таві допоміг мені зійти й на мить затримав руки на моїй талії — мовчазна підтримка. Я кивнула й криво всміхнулась. Усі жителі села, включно зі старостою, з’юрмилися навколо герцога та його свити, і від цього мені стало трохи легше дихати.

— Флавія, — почула я тихий голос за спиною. — Ти повернулась, руденька!

У мої обійми кинулася молода дівчина з такими ж зеленими очима, як у мене. Ще одна місцева відьмочка, з якою я подружилася відтоді, як опинилася тут. Вона міцно обіймала мене й ледь не плакала, наче я померла й ожила, а не просто оселилася в маєтку Аббертонів.

— Жива, як бачиш, — я обережно обійняла її у відповідь. — Хоча після всього це треба доводити.

Дівчина схлипнула й відсторонилася, розглядаючи мене з ніг до голови. Її пальці все ще міцно стискали мої долоні. Вона схвально покивала моєму одягу і я задоволено посміхнулась. Амелі завжди мала гарний смак.