3.4

До маєтку ми добиралися мовчки, кожен думав про щось своє. Я досі була ображена на герцога, та в дечому він усе ж мав рацію: я не знала ні законів цього світу, ні правил, ні навіть власного минулого, яке приховував мій же фамільяр, що всю дорогу сидів навпроти.

У своїй кімнаті я переодягнулась і сіла на край ліжка, поки Таві муркотів щось черговій служниці. Каель був нареченим Флавії? Це пояснювало ненависть Таві до нього, але не пояснювало її вибору. У книзі Флавія описувалась як одиначка з лісу, у якої не було ні друзів, ні стосунків до Ноеля, а тут я дізнавалася про Каеля, чиї слова не звучали як повна брехня. Єдині з усього, що він сьогодні сказав.

Я провела пальцями по браслету, єдиному, що вцілів після пожежі та грози, і в голову наче влетіла стріла. Я схопилась за скроні та зашипіла, сповзаючи з ліжка на підлогу. Біль був таким різким, що я не могла вимовити ні слова. Перед очима спалахнула сцена: Каель сидить на підвіконні будинку Флавії й крутить у руці яблуко, сонце грається в його волоссі, а він дивиться на неї з усмішкою. 

Вона сміється, перебираючи засушені трави. Потім інша сцена: Каель цілує її в шию, а вона відштовхує його, кажучи, що він досі не зробив їй пропозицію. Він різко підводиться, надягає сорочку й іде геть, залишаючи її саму. Я пам’ятаю цей день. Саме тоді я вперше відкрила очі в цьому світі.

Лежачи на холодній підлозі в позі ембріона, я задихалася від сліз. На мене нахлинули почуття Флавії: біль, образа, самотність, така глибока й липка, що від неї хотілося вгризтися зубами в повітря. 

— Флаві! — голос Таві прорізав біль здалеку.

Він опинився поруч надто швидко. Служниця зойкнула десь біля дверей, щось упустила, мабуть, гребінь або стрічку, але я не бачила її. Я бачила тільки Флавію яка вважала, що нарешті мала право на тепло. Таві підхопив мене під плечі й притис до себе, не даючи битися головою об підлогу.

— Дихай. Чуєш? Дихай, дурна відьмо.

Я спробувала вдихнути, але з горла вирвався тільки хрип. Сльози текли самі, гарячі, зовсім не мої й водночас уже мої. Мені було боляче за неї. За цю злу, горду, нестерпну Флавію, яка, схоже, просто хотіла, щоб хтось залишився. Щоб хтось обрав бути поруч просто тому, що це була вона.

— Він кинув її, — прошепотіла я, стискаючи сорочку Таві. — Він пішов. А потім прийшов уже до мене і вирішив, що я досі винна йому цю любов.

Таві завмер. Його рука, що гладила мене по спині, на мить зупинилася, а потім знову повільно рушила вниз, заспокоюючи.

— Так, — сказав він глухо. — Приблизно так.

Я підняла на нього мокрі очі.

— Ти знав.

Він стиснув щелепу.

— Я не міг сказати.

— Але ти знав.

— Так.

Я хотіла розсердитися, але сил не було. Каель був частиною життя цієї відьми до Ноеля. Він розділяв її радість та смуток, та на цьому все. Вона була не потрібна нікому навколо, ні батькам, які чомусь зникли, ні селянам, ні йому… 

— Вона справді його любила? — спитала я майже беззвучно.

Таві довго мовчав.

— Вона дуже хотіла, щоб він її любив, — прошепотів він мені у волосся.

Це було значно гірше. Я знову заплющила очі, притискаючись чолом до його плеча, і дозволила залишкам чужого плачу вийти з мене разом із тремтінням. Десь біля дверей тихо стояла служниця, але Таві не кричав на неї й не виганяв. Мабуть, йому було не до чужих очей.

— Покличте герцога, — різко сказав він.

Я сіпнулася.

— Ні.

— Флавія…

— Ні, — я вперлася руками й спробувала відсунутися, хоча тіло ще не слухалося. — Не зараз… не його.

Таві подивився на мене так, ніби хотів сперечатися, але потім щось у моєму обличчі змусило його замовкнути. Тому, що саме його майбутнє з Флавією боліло десь поруч із цією раною, і я вже не могла розрізнити, де закінчується її страх бути некоханою, а де починається мій прожити те ж саме.

— Тоді воду, — кинув Таві служниці. — І ні слова нікому, якщо не хочеш відчути гостроту моїх зубів в себе на шиї. 

Служниця пискнула  й швидко чкурнула в коридор хлопаючи за собою дверима.

— Дуже дипломатично, — прошепотіла я.

— Зате дієво.

Я слабко хмикнула, але сльози знову виступили на очах. Таві допоміг мені піднятися й сісти опираючись спиною на ліжко. Я дивилась на браслет, якого було страшно торкатися й розуміла, чий це був дарунок.

— Я не хочу ненавидіти її, — сказала я тихо. — Флавію. Вона робила жахливі речі, так? Ображала людей, поводила себе зверхньо та інше… Та мені її шкода, і себе, якщо чесно.

Таві опустився поруч на підлогу й сперся плечем об ліжко.

— І не треба.

— Вона була такою самотньою.

— Була.

— А ти?

Він не відповів одразу. Потім простягнув руку й незграбно прибрав пасмо волосся з мого мокрого обличчя.

— А я був поруч, та наш зв’язок не був таким міцним… як з тобою. І вона це відчувала.

Я мовчки нахилилася до нього та притулилася лобом до його плеча. Він зітхнув, змирився з черговою жахливою ніжністю, і залишився сидіти поруч. За кілька хвилин служниця повернулася з водою. Вона поставила глечик і склянку на столик біля ліжка, не дивлячись мені в очі. Я підняла на неї погляд і тихо сказала:

— Дякую.

Вона кивнула й вийшла, зачинивши двері вже обережніше. Я випила воду маленькими ковтками. Горло боліло від плачу, голова гуділа. Ще один шматок правди. Ще одна відповідь, яка породжувала нові питання. Каель був не просто брехуном. Він був минулим Флавії, яке не захотіло залишитися минулим для мене. І тепер я мала вирішити, що робити з цією правдою.

— Таві, ти хоч майбутнього не знаєш? Минуле приховуєш, а майбутнє?

— Тільки з твоїх дивних слів, — буркнув він. — Я й сам ледь повірив, що твоя душа з іншого місця, а не ти справді надихалася випарами з казанка.

Я захихотіла й штовхнула його в плече. Таві всміхнувся, після чого притулив своє чоло до мого. Поки що він був єдиним, кому я могла вірити в цьому житті без зайвих питань, навіть якщо за його душею висів договір із тією клятою рукож… дурною богинькою.