3.3

Я завмерла, не розуміючи, що він таке несе. Ноель повільно поглянув на мене, піднявши брову, а Таві притих. Клятий фамільяр знав, що це правда, тому й мовчав. Десь там, у дірках пам’яті Флавії, справді могло бути щось. Я відчула це тілом: неприємний холод у животі, стиснуті пальці, сором, який не належав мені повністю, але все одно залив обличчя жаром.

— Наречений? — повільно перепитав Ноель.

О, як погано прозвучало це слово з його вуст. Спокійно та майже байдуже, але я все рівно шукала там хоч краплю співчуття.

— Не дивіться на мене так, — прошепотіла я, не відриваючи погляду від Каеля. — Я сама щойно дізналася.

— Як зручно! — вигукнув Каель, вчепившись у це слово, як голодний пес у кістку. — Спочатку обіцяє вічність, а потім змінюється до невпізнаваності, оголюється, начеплює на себе дивні прикраси які навіть в церву притягла та приводить до дому чоловіків!

— Замовкни, — тихо сказав Таві.

Один із молодших служителів здригнувся, а старший нарешті підняв долоню, вимагаючи тиші.

— Флавія Ровенар, — промовив він, уважно дивлячись на мене, — ви заперечуєте, що між вами та Каелем Бортом були близькі стосунки?

Я відкрила рот і не змогла відповісти одразу. Хотілося сказати «так», хотілося відрізати цю нитку. Але як я могла заперечувати те, чого не пам’ятала? Як могла підтвердити те, що належало не мені, але могло належати цьому тілу, цій Флавії, її дурним спробам зачепитися хоч за когось?

— Я не пам’ятаю такого, — сказала я нарешті. 

Ноель приклав руку до очей засоромлено ховаючи роздратування. Він підвівся та звернувся до служителів: 

— Нам потрібна перерва, схоже, що леді Ровенар погано себе почуває. 

Служитель повільно підняв погляд на бліду мене, яка все ще хаотично кидала погляд з боку в бік й на спокійного Ноеля та кивнув. Герцог схопив мене за рукав сукні та потягнув за двері не чекаючи Таві. Коли масивні двері зачинились він обдарував мене злісним поглядом. 

— Якщо ви хотіли, щоб я вас захистив, то мали б це згадати, Флавія, — прошепотів він. 

— По-перше, я не просила захисту, ваша світлосте, — огризнулась я. — По-друге, я дійсно не пам’ятаю нічого з того, про що говорить Каель! Можливо, це виглядає дивно, та деякий час тому я стала бачити ці… видіння, і мої спогади перемішалися з ними. Тепер я не знаю, хто я, де моє минуле, а де вже майбутнє!

Ноель дивився на мене з неприхованим роздратуванням, ніби мої слова затягували петлю на моїй же шиї. Він різко провів рукою по обличчю, і від неочікуванності я замовкла. 

— Ви розумієте, де ми знаходимося? — прошепотів він, нахилившись ближче. — Це не ваш ліс, не моя їдальня і не кабінет, де можна кидатися словами, як горохом. Там сидять люди, які чекають, коли ви зробите помилку. І ви цієї помилки припустились.

— Я сказала правду.

— Правду треба вміти говорити так, щоб вона не стала зброєю проти вас.

— А брехати я не збираюся! — відрізала я оскалившись. 

— Я не прошу вас брехати, — його голос став нижчим. — Я прошу вас мовчати, коли ви не знаєте, що саме говорите.

Я завмерла.

— Що?

Він стиснув щелепу. На мить мені здалося, що він сам зрозумів, як це прозвучало, але не зупинився. Злість уже тягнула його вперед не маючи гальм.

— На допиті говоритиму я. Ви відповідатимете коротко, тільки на прямі питання, без ваших жартів, без «я не пам’ятаю», яке звучить так, ніби ви або брешете, або збожеволіли в своєму лісі. Якщо не можете поводитися стримано, тоді хоча б дозвольте це зробити тому, хто розуміє правила.

Мене ніби вдарили під ребра. У голові на мить спалахнуло те саме видіння: байдужий погляд чоловіка, кайдани та крик ненависті жінки. Я відступила на крок, і його пальці нарешті відпустили мій рукав.

— Тобто я дикунка, яка не розуміє правил? — тихо спитала я.

Ноель мовчав. Це і було відповіддю. Так от як він бачив мене. Дика відьма з лісу. 

— Чудово. Просто чудово. Тільки дозвольте вам нагадати, ваше світлосте, — почала я низько, — такою я обираю бути сама. Якщо ви хочете побачити в мені стриману горду леді, спішу вас розчарувати. Це шукайте на балах та чаюваннях, а не в лісі. І не вам рятувати мене з петлі в яку самі ж і затягните в майбутньому. 

— Я намагаюся вас врятувати.

— А я намагаюся вижити! — зірвалась я на крик який розрізав тишу коридору. 

Він різко замовк. За дверима глухо щось зрушилося — мабуть, Таві нарешті дістався до виходу, але я навіть не обернулася. Дивилася тільки на Ноеля, на його втомлене обличчя, на злість, яка мала бути за мене, але зараз боліла проти мене.

— Я не ваша річ, Ноелю, — сказала я тихіше. — Якщо я не пам’ятаю — я скажу, що не пам’ятаю. Якщо я боюся — це не значить, що ви можете забрати в мене голос. Навіть якщо вам здається, що так безпечніше.

Його погляд здригнувся. Він наче хотів щось відповісти, але саме в цей момент двері відчинилися, і в коридор вийшов Таві. У людській подобі, з темними від злості очима. Він подивився на мене, потім на Ноеля, і його голос став неприродно спокійним.

— Вона повернеться туди, — сказав він. — Але якщо ще раз накажеш їй мовчати, я забуду, що ми в храмі.

Таві оголив ікла, Ноель перевів на нього погляд. Напруга між ними стала такою щільною, що я майже відчула її на шкірі. Але потім герцог повільно видихнув і відступив на крок.

— Я перегнув, — сказав він глухо.

Я не відповіла одразу. Бо хотілося вчепитися в цю фразу й ударити у відповідь усім, що накопичилося. Хотілося сказати: «Так, перегнули». Хотілося вийти з храму, сісти на коня й поїхати куди завгодно, тільки не назад у залу, де Каель сидить із лицем ображеної святості. Та якщо я зараз піду, вони виграють. Я витерла щоку, хоча не пам’ятала, коли встигла заплакати.

— Ви говоритимете, коли треба про закони, титули й те, що храм не має права мене чіпати, — сказала я рівно. — А про мене говоритиму я. Навіть якщо погано. Навіть якщо не красиво.