3.2

— Я не закохуюсь, — прошипіла я, сильніше притискаючи Таві ліктем до килима. — Я оцінюю ризики!

— О, так, — він ледь не давився сміхом. — Учора ти вдало оцінювала його всю ніч.

Я замахнулася босоніжкою вдруге, але Ноель цього разу все ж втрутився. Він піднявся на кілька сходинок, зупинився поруч і простягнув руку не мені, а Таві, мабуть, вирішивши, що якщо підняти спершу мене, я встигну добити фамільяра прямо в коридорі. Таві прийняв допомогу як невинно скривджена жертва, хоча ще секунду тому сам же викопав собі могилу й радісно стрибнув у неї.

— Дякую, ваша світлосте, — протягнув він солодко. — Хоч хтось у цьому домі мене цінує.

— Я тебе зараз оціню у дві босоніжки, — пробурмотіла я, піднімаючись уже сама.

Ноель глянув на мою руку.

— У вас лише одна.

— Другу знайду й повернуся до питання.

Таві знову зареготав, але швидко сховався за Ноеля, ніби саме герцог був його господарем, а не я. Я встигла тільки зиркнути на обох, коли знизу долинуло тихе, але виразне покашлювання. Рейвен стояв біля повороту ніби ранковий інцидент в архіві уже був для нього дрібницею порівняно з тим, що зараз відбувалося на його сходах.

— Ваша світлосте, — вимовив він, дуже старанно не дивлячись на мене, — сніданок подано.

— Чудово, — сказала я, поправляючи волосся так, ніби це могло врятувати ситуацію. — Мені якраз треба поїсти, щоб мати сили на виховання фамільяра.

— Мені теж, — заявив Таві. — Я постраждав морально й фізично.

— Ти постраждав від власного язика.

— Це сімейне.

Я вже відкрила рот, щоб відповісти, але Ноель раптом тихо засміявся. Не стримався, не сховав за рукою, а справді засміявся. Я завмерла з босоніжкою в руці. Таві теж замовк, і навіть Рейвен підняв брови так високо, ніби щойно став свідком природного явища, яке трапляється раз на століття. Ноель усвідомив це трохи запізно. Обличчя одразу стало стриманішим, але повернути сміх назад було вже неможливо. Він глянув на мене, потім на Таві, і кутик його губ усе ще зрадницьки тремтів.

— Сніданок, — сказав він, ніби це мало врятувати залишки порядку які я впевнено стирала.

— Так, — кивнула я надто серйозно. — Сніданок. Поки ваша занадто людська емоція не налякала весь маєток.

Таві схопився за груди.

— Я теж злякався. Вперше бачу, як герцог видає звук радості.

— Тавіусе, — попередила я.

— Мовчу.

Ми рушили до їдальні дивною процесією: попереду Рейвен, який подумки молився за повернення старих добрих часів, за ним Ноель, усе ще трохи розслаблений після сміху, поруч я з однією босоніжкою в руці й остаточно знищеною зачіскою, а позаду Таві, який переможно ніс другу босоніжку в зубах уже в котячій подобі. Я помітила це тільки біля дверей їдальні й зупинилася.

— Ти весь цей час її мав?

Кіт невинно кліпнув.

— Мрр?

— Не «мрркай» мені тут.

Ноель відчинив двері й пропустив мене вперед, але я не зрушила з місця, поки Таві не кинув босоніжку мені під ноги з виглядом благодійника. Я обережно поставила босоніжки біля вази й пригрозила коту пальцем, якщо він надумає знову їх вкрасти. Рейвен стояв поряд і робив вигляд, що його вже нічогісінько не хвилює. 

У їдальні вже стояв сніданок. Теплий хліб, сир, яйця, фрукти, мед і щось м’ясне, від чого Таві миттєво забув про всі моральні травми які я йому нанесла. Я сіла на своє місце, Ноель — навпроти, і кілька хвилин ми просто їли. Таві, звісно, мовчав недовго.

— То що, — сказав він, насаджуючи шматок м’яса на виделку, — після сніданку продовжуємо розслідування чи ви двоє знову підете «шукати документи»?

Я повільно поклала ніж на стіл.

— Ноелю, скажіть, у вашому маєтку є темниця?

— Є.

— Можна я ненадовго позичу?

Таві подавився м’ясом, а Ноель, не піднімаючи очей від чашки, спокійно відповів:

— Користуйтесь.

Таві набув вигляду дуже ображеної людини й грубо встромив виделку в м’ясо, відкушуючи його просто так. Я непомітно жбурнула в нього маленьку морквину. Вона влучила йому в плече, відскочила на тарілку, і кілька секунд ми мовчки дивилися одне на одного через стіл. Потім Таві повільно взяв горошину, поклав її на палець і вистрілив мені просто в лоб.

За мить ми вже кидалися одне в одного горохом, морквою та шматочками зелені, поки Ноель намагався закінчити трапезу, а Рейвен — не отримати серцевий напад. Один горошок перелетів через стіл і впав просто біля руки герцога. Ноель повільно опустив на нього погляд, потім підняв очі на нас. Рейвен поставив чашку на блюдце з таким звуком, ніби це була остання крапля його терпіння.

— У їдальні дому Аббертонів не прийнято кидатися їжею.

Ми з Таві одночасно завмерли. Я з горошиною в пальцях, він — із виделкою в одній руці та шматком хліба в іншій. Ноель мовчав, але в його очах уже небезпечно тремтів той самий людський вираз, який я почала вважати маленькою особистою перемогою.

— Вибачте, Вікторе, — сказала я якомога серйозніше. — Ми більше не будемо.

Таві кивнув із таким самим фальшивим каяттям.

— Ніколи.

Горошина, яку я все ще тримала, раптом вислизнула з пальців і покотилася по столу прямо до Ноеля. Він спіймав її біля своєї тарілки, кілька секунд розглядав, а потім спокійно поклав на край мого блюдця.

— Доказ, — сказав він.

Я прикрила рот долонею, щоб не засміятися, але Таві здався першим і пирхнув так голосно, що Рейвен повільно заплющив очі. Сніданок остаточно перестав бути пристойним, зате вперше за довгий час я їла з такою насолодою. 

— Ваша світлосте, — до їдальні зайшов той самий слуга, якому я нещодавно стріляла очима в своїх цілях.

Я злегка йому підморгнула, і він так смішно запнувся на рівному місці, що Таві одразу вдарив мене ногою під столом. Я цикнула й штовхнула його у відповідь, поки Ноель переводив погляд із юнака на мене.

— Вам лист, — невпевнено промовив хлопець, передаючи конверт Ноелю.

Білий папір, срібна печатка, рівні краї. Церква. Схоже, Каель дав свідчення, їх передали куди треба, і тепер офіційно свідчити мала я. А слухати мене будуть тільки завдяки герцогу, який поки що прикривав мене своєю спиною. Та чи надовго?