3.1

Я полегшено видихнула, бо, чесно кажучи, почути голос управителя було б страшніше, ніж Ноеля.

— Вибачте. Не хотіла без дозволу, просто не спалося… і ось я тут.

— Якби я щось знав, я б сам вам розповів, — він ступив ближче. — Про ваших батьків. Та, на жаль, ми знаємо лише те, що ви жили поруч. І трохи шкодили.

Я розширила очі, та не здивувалась. Після слів близнят про мій гидкий норов раніше, ці слова були досить очікуваними, навіть від герцога. Він виглядав втомленим: у домашньому одязі, капцях, з неохайним волоссям і легкими синцями під очима. Я постукала долонею по місцю поруч із собою, і він присів, навіть не питаючи, чому саме на підлозі.

— Розумієте, Ноелю, — його ім’я приємно обпекло вуста, — я намагаюся зрозуміти, хто я і звідки. Інколи здається, що всі навколо знають мене краще, ніж я сама, і це так дратує. Для когось я страшна відьма, хоч я й красива. Для когось — жінка, яку хочеться додати у свою колекцію. Для когось — дружина, яку ніколи не полюблять, хоч би як сильно вона цього хотіла.

Останні слова вирвалися самі. Я зрозуміла це запізно й різко відвела погляд до паперів, наче там раптом з’явилося щось неймовірно важливе. Ноель не відповів одразу. Можливо, підбирав слова, а можливо, не міг повірити, що він той самий герцог  із моїх «видінь».

— Ви говорите про майбутнє, яке бачили? — спитав він тихо.

Я кивнула, не дивлячись на нього.

— Про них, про те майбутнє, яке я б не хотіла випробувати на своїй шкірі. Я не намагаюсь зробити вас поганцем, ні. Зараз ви здаєтесь хорошою людиною. Та ще не вечір, ви ще не зустріли Емілію та не стали дивитися на мене з огидою. Хоча, можливо ви просто приховуєте. 

Я хотіла посміятись та не вийшло. Сміх застряг в горлі не бажаючи виходити і я перевела погляд на герцога. Він був сумним та спантеличеним, навіть ображеним.

— Я не вважаю вас огидною, — сказав він майже пошепки. — Можливо трохи дивною. 

— Це факт, — я всміхнулась злегка пихнувши його своїм плечем в плече. 

Він замислився роздивляючись стелю.

— Я не можу просити вас не боятися того, що ви бачили, — нарешті сказав він. — Але можу сказати лише за себе теперішнього. Я не збираюся змушувати вас до шлюбу, замикати в кімнаті чи інше, щоб там не було. 

Сумно посміхнувшись я зловила себе на думці, що він так говорить бо в його житті ще не з’явилась та білявка. Мені не можна було привласнювати його, щоб не повторити долю Флавії із книги.

— Тоді допоможіть мені знайти, ким були Ровенари, — сказала я. — Не все одразу, не за одну ніч. Але мені потрібна правда. Навіть якщо вона буде неприємна. Навіть якщо вони дійсно кинули свою дитину посеред лісу й втекли. Я маю право знати. 

Я обійняла себе за коліна. Ноель кивнув і взяв один із листів, що лежали між нами.

— Почнемо з того, що є. А завтра я попрошу Рейвена.

— Він помре від цікавості. Хоч я впевнена, що справки про мене він вже наводив. 

— Наведе ще раз, просто з деталями, — всміхнувся він. 

— Ви стали жорстоким, Ноелю.

— Це ви погано на мене впливаєте.

Я тихо хмикнула й поклала йому голову на плече відчувши, як на мить він напружився але скоро розслабився. Мені здалось, що хоча б на крихту часу я могла позичити в нього це і не бути винною. Ноель сидів рівно, аж занадто. Я здійняла на нього погляд та буркнула: 

— Розслабтесь, я людей не їм, принаймні поки мене годують, — він опустив свій погляд на мене. 

На мить моє серце стиснулось, він був достобіса красивий навіть в цьому старому архіві сидячи на підлозі з дурною відьмою яка не могла зібрати себе до купи. Він дійсно постарався розслабитись, та схоже, що герцогські сідниці не звикли сидіти на твердій підлозі, тому він постійно крутився.

— Не звикайте, — пробурмотіла я, опускаючи погляд. — Це тимчасова слабкість. І, Ноель…

— М-м? 

— Дякую за Ніру, вона мила, — прошепотіла я. — І не кажіть Таві. Він буде знущатися.

— Не скажу. Будь ласка, — коротко відповів він.

Я заплющила очі. Його плече було м’яким і теплим, хотілось побути так ще трохи.

— Якщо я засну тут, — пробурмотіла я вже сонніше, — скажіть, що це частина розслідування.

— Звісно. Дуже важливий відьомський метод.

— Бачите, ви вже вчитеся.

Він ледь помітно видихнув, і я відчула його усмішку, хоча не бачила обличчя. Папери лишалися на підлозі, свічка повільно опливала воском, а ніч за вікном не поспішала закінчуватися. Я ще намагалася триматися за думку, що треба знайти хоч щось про Ровенарів, про батьків, про причину всіх цих дірок у пам’яті, але повіки важчали, і слова на листах розпливалися в темні плями.

Ноель обережно забрав із моїх пальців зім’ятий аркуш, щоб я остаточно його не зіпсувала, і поклав поруч. Я хотіла обуритися, та вийшло лише тихо зітхнути. Його рука на мить зависла біля моєї, потім все ж накрила пальці поверх ковдри з тиші, пилу й нічного холоду. Я не відсмикнула руку. Сил на це не було. Та, мабуть, і бажання теж.

Ноель накинув мені на плечі ковдру, яку стягнув із стільця поруч, і я хотіла сказати щось на кшталт «я не мерзну», але тіло зрадливо втиснулося в тепло. Він теж не рухався, тільки трохи змінив позу, щоб мені було зручніше, хоча самому, мабуть, стало навпаки. Герцоги, як виявилося, теж могли сидіти на підлозі, не перетворюючись від цього на гарбуз.

— Ви можете йти, — сонно пробурмотіла я, навіть не розплющуючи очей. — Я не ображусь. Мабуть.

— Ви впадете на підлогу.

— Я вже на підлозі. Падати недалеко.

— Саме тому я залишуся.

Я хмикнула, але сперечатися не стала. Папери біля наших ніг лежали безладно, та мене це не дратувало. Завтра їх можна буде скласти, перечитати, знайти ще одну нитку, ще одну зачіпку, ще одне місце. А зараз я просто сиділа поруч із Ноелем і дозволяла собі на кілька хвилин просто бути тут і зараз.

Мене зморило швидше, ніж я встигла вигадати ще одну колючу фразу. Перед тим як провалитися в сон, я відчула, як Ноель дуже обережно притулився скронею до моєї маківки. Його дихання поступово стало рівнішим, плече під моєю щокою розслабилося, і ми так і залишилися сидіти на підлозі архіву: я, загорнута в ковдру, він, притулений до холодної шафи, а між нами й навколо нас — розсипане минуле Флавії Ровенар, яке цієї ночі вирішило почекати до ранку.