Розділ 3

За кілька днів кабінет відьми був облаштований. Я саме поралася там, пританцьовуючи в новому зшитому одязі в зелених тонах, коли у двері постукали. На Таві це схоже не було — він ніколи не стукав, а Рейвен, здається, вважав за краще триматися від цієї кімнати якнайдалі.

— Увійді-іть, — протягнула я майже співуче, не приховуючи гарного настрою.

Двері за спиною повільно скрипнули, поки я намагалася запхати всі руни в одну шафку, чомусь економлячи місце, якого тут було повно. 

— Ц… це ви леді Флавія? — пролунав тихий голос.

— Просто Флавія, — обернулась я.

На порозі стояла дівчинка з коротким чорним волоссям, блакитними очима та… вушками на голові. Від подиву я аж відкрила рота, дуже некультурно витріщаючись на неї. Дівчинка опустила погляд і почала нервово перебирати поділ сукні.

— Звіро-людина? — я підбігла ближче. — Я думала, ви вимерли! Ой…

Я сама ж і прикусила язика, бо обличчя дівчинки стало ще меншим і нещаснішим. Чудово, Флавія. Прекрасний початок знайомства. «Привіт, думала, твій вид мертвий». Треба буде якось завести собі список фраз, які не можна говорити дітям, істотам із вушками та взагалі будь-кому, хто має очі й почуття.

— Пробач, — швидко сказала я, присідаючи перед нею навпочіпки, щоб не нависати зверху. — Це прозвучало жахливо. Я просто… здивувалася. Я не хотіла тебе образити.

Дівчинка обережно підняла на мене очі. Вушка на її голові смикнулися, і я мало не видала якийсь абсолютно дурний звук, бо вони були справжні. 

— Мене Марта прислала, — тихо сказала вона. — Вона сказала, що ви просили когось, хто вміє заплітати волосся.

Я кліпнула.

— Тебе?

Вона одразу напружилася, ніби чекала відмови.

— Я вмію. І я не смикаю. Пані Марта сказала, що це важливо.

Від цих слів щось у мені розм’якло. 

— Це справді важливо, — сказала я вже м’якше. — Як тебе звати?

— Ніра.

— Гарне ім’я. А я Флавія. Не леді, не пані, не «та відьма зі східного крила», просто Флавія.

Ніра несміливо кивнула, але погляд усе одно ковзнув до мого волосся. Воно, звісно, знову жило окремим життям: довге, руде, хвилясте, розсипане по спині й плечах, із кількома впертими пасмами, які вже встигли втекти з-під стрічки. Я зітхнула й піднялася.

— Якщо ти справді не смикаєш, то ти сьогодні мій порятунок. Але одразу попереджаю: волосся в мене мстиве, Таві називає його болотом, а я часом думаю, що воно має власну волю.

Ніра вперше помітно всміхнулася. 

— Я впораюся, — тихо відповіла вона.

— Тоді заходь. Тільки дивись під ноги.

Ніра обережно переступила поріг, озираючись на полиці з рунами, пляшечки й трави під стелею. У її погляді було не стільки страху, скільки цікавості, яку вона дуже старанно ховала. Я сіла на стілець біля дзеркала й повільно перекинула волосся за спину, даючи їй час підійти самій.

— Можна? — спитала вона, зупинившись за моєю спиною.

Я кивнула.

— Можна.

Її пальці торкнулися волосся так обережно,що навіть Таві тут поступився. Але вона справді не смикала. Розділяла пасма повільно, терпляче, ніжно, і я несподівано відчула, як плечі розслабляються. 

— Ніро, — сказала я після паузи, дивлячись на її відображення в дзеркалі. — А чому Марта прислала саме тебе?

Дівчинка завмерла лише на мить, потім знову почала плести.

— Інші бояться.

— Мого волосся?

— Вас.

Я хмикнула, хоча смішно не було.

— А ти?

Вона довго мовчала, зосереджено переплітаючи пасма.

— Я теж, — чесно сказала вона. — Але не так сильно. 

Я не одразу знайшла, що відповісти. 

— Тоді домовимося, — сказала я нарешті. — Ти не дивишся на мене як на чудовисько, а я не дивлюся на тебе як на дивину. І якщо хтось у цьому домі робить інакше — кажеш мені.

Ніра підняла очі в дзеркалі.

— Навіщо?

— Бо я відьма зі східного крила. Мені за статусом можна бити людей, інколи.

Вона знову всміхнулася. Цього разу трохи сміливіше. А я сиділа нерухомо, дозволяючи маленькій звіро-дівчинці заплітати моє волосся, і думала, що вона найкраща із всіх варіантів які мені могли надати. Треба буде подякувати герцогу. 

Ніра закінчила першу косу й обережно взяла наступне пасмо, час від часу поглядаючи на моє відображення, ніби перевіряла, чи не змінився мій настрій і чи не варто їй тікати. Я бачила це й удавала, що не бачу, бо сама б на її місці теж не довіряла рудій відьмі яка за кілька днів встигла побитися зі служницею, привести в маєток величезного фамільяра й облаштувати цілу кімнату під «відьомські штучки». 

Її пальці працювали вправно, м’яко розбираючи волосся на рівні частини, і поступово на моїй голові почала вимальовуватися зачіска, про яку Таві міг би тільки мріяти, якби вмів визнавати власну безпорадність.

— Ти давно в маєтку? — запитала я, намагаючись не рухатися.

— З осені, — тихо відповіла Ніра. — Пані Марта взяла мене на роботу після того, як… після того, як я залишилася сама.

Вона сказала це рівно, але вушка знову притиснулися до голови. Я не стала одразу лізти з питаннями, хоча язик дуже хотів. Замість цього лише кивнула, дивлячись у дзеркало на її тонкі пальці.

— Марта хороша?

— Сувора, — Ніра на мить задумалася. — Але не б’є.

Не б’є. Чудова характеристика для людини, правда? Одразу видно — світ прекрасний, люди добрі, а дитина оцінює дорослих за тим, чи луплять її за помилку. Я повільно вдихнула й змусила себе не показувати злості, бо Ніра не мала думати, що я злюся на неї.

— У цьому домі хтось тебе ображає? — запитала я спокійно, хоча всередині вже починало тихо закипати.

Ніра завмерла. Дуже коротко, але я помітила. Потім продовжила плести, занадто старанно зосередившись на волоссі.

— Ні.

— Це було дуже погане «ні».

Вона опустила очі.