2.6

Близнючки переглянулись, мабуть, гадаючи, чи не вдарилась я головою об камінь дорогою сюди і чи варто взагалі продовжувати розмову.

— Флавія, — почала одна, прищурившись, — ти ненавидиш усіх відьом, які не походять із красивого родоводу.

Я панічно захитала головою, ніби хотіла витрусити ці слова з голови. На обличчі, мабуть, відбилася така суміш емоцій, яку я й сама не могла пояснити, бо в пам’яті знову спалахнув не мій спогад. У ньому Флавія сміялася, стоячи над близнючками просто посеред міста, називала їх нездарами й ганьбою відьомського роду, а люди навколо дивилися пожираючи поглядами. 

Мені стало фізично погано. В голові все, що я знала — не сходилось. Флавія була самотньою відьмою з лісу, то чому вона принижувала відьом із міста за їх походження? Що взагалі відбувалось в її житті і чому я не пам’ятаю цього знаходячись в цьому тілі?

— Я… — почала я й запнулася, бо сказати «це була не я» було і правдою, і брехнею водночас. Тіло було моє. Ім’я було моє. Їхній біль теж був справжній. — Я не пам’ятаю цього… 

— Зручно, — сухо сказала друга.

Я кивнула, ковтаючи неприємний клубок у горлі.

— Так. Звучить зручно. І огидно. Але я справді не пам’ятаю, — мовила я тремтячим голосом.

Вони мовчали. Не вірили, звісно. А чому мали? Мене не рятувало те, що всередині сиділа інша душа, бо ніхто не зобов’язаний пробачати рану тільки тому, що рука, яка її нанесла, тепер тремтить. Я повільно видихнула й опустила погляд на чашку.

— Мені шкода, — сказала я тихо. — Не знаю, чи маю право просити вибачення за те, що до кінця не відчуваю своїм. Але мені шкода, що вона… що я так сказала.

Одна з близнючок нахилила голову набік, розглядаючи мене.

— Ти дивна.

— Мені часто це кажуть.

— Ні, — друга поставила чашку на стіл. — Не так, як раніше. Раніше ти була зла, але зрозуміла. Тепер наче дивишся на власні сліди й сама не розумієш, хто їх залишив.

Я стиснула пальці на колінах. Саме так воно й було. Я йшла життям Флавії, знаходила її слова, її страхи, її помилки, її біль, і не знала, де закінчується вона та починаюся я. А може, вже не було чіткої межі. Може, саме тому спогади били так боляче.

— Я не хочу бути такою, — сказала я. — І не хочу повторити те, що вона зробила. Але якщо я справді єдина, хто може зрозуміти, як зламати ці пута, мені потрібна допомога. Навіть якщо ви маєте повне право грюкнути переді мною дверима.

Близнючки знову переглянулися. Потім одна з них піднялася й підійшла до полиці з тонкими зошитами, перев’язаними зеленими стрічками.

— Ми не знаємо, як зламати пута.

— Тобі час, Ровенар.

Я й сама відчула, що більше не отримаю ні допомоги, ні відповідей. Якщо зараз запитаю, ким я є і чому вони назвали мене спадковою відьмою, вони просто подумають, що я здуріла або знущаюся з них. Усе, що могла отримати від близнючок зараз, я отримала. Повільно піднявшись, я вклонилася так, як бачила по телевізору. Мабуть, збоку це виглядало смішно, але більшого я не вміла.

Жінки дивно поглянули на мене, та я не стала чекати прощань і буквально вибігла за двері, хапаючи задрімалого Таві за комір. Він обурено сіпнувся, щось зашипів, але я вже тягнула його сходами вниз, повз здивований супровід, повз запахи аптекарської лавки й надвір

На вулиці я завернула з ним у вузький провулок і притисла до стіни. Таві, ще сонний, але вже достатньо розлючений, уперся долонями в камінь і примружився.

— Або ти зараз розповідаєш, ким була ця… Флавія, або я з тебе шкуру здеру! — прошипіла я крізь зуби, щоб нас не почули супроводжуючі.

— Вітаю, ти звучиш як вона, — сухо кинув Таві.

Я на мить завмерла, та одразу ж стиснула його сорочку міцніше.

— Не грайся зі мною.

Його зухвалий вираз обличчя повільно зник. Спадкова відьма, гарний родовід, ненависть до тих, хто «нижче». Слова, які ніяк не складалися з образом самотньої дівчини в лісі, яку всі покинули. Таві видихнув і відвів погляд у бік виходу з провулка.

— Все ж таки ці відьми щось бовкнули, — видихнув він поклавши свої руки на мої. — Я… я не можу розповісти. Ми з Люмірою уклали угоду, і поки ти сама не дізнаєшся всього, я не маю права тобі розповідати.

Я кілька секунд просто дивилася на нього, намагаючись втримати в голові ці слова. Угода з Люмірою. З тією клятою біловолосою богинею, яка переплутала душі, перекинула мене в цей світ і тепер, схоже, ще й розкидала правила, як граблі в темній кімнаті. 

— Тобто ти все знаєш? Знаєш ким була Флавія, чому вона залишилась в лісі одна та те, що вона ненавиділа всіх навколо? 

— Так.

Я відпустила його так різко, ніби обпеклася. Злість та відчай накрили мене. Тій жінці із мого світу дістались всі мої спогади, а мені лише… роман. Дуже паршиво і неточно написаний роман та фамільяр, який все знає та вимушений мовчати. Я нервово засміялась прикриваючи рота рукою. 

— Флаві… я уклав угоду заради вас, — тихо промовив він. 

— «Нас»? 

— Обох.

— Вона сказала, навіщо? — спитала я глухо.

Таві мовчав.

— Зрозуміло. І це не можеш, — я подивилась в бік вулиці. — Ти її любив?

Він насупився, ніби я сказала щось непристойне.

— Я був її фамільяром.

— Це не відповідь.

Таві відвернувся, провів язиком по гострому іклу й тихо пирхнув.

— Звісно, любив. Вона була нестерпна, горда, зла, дурна й моя. Так само, як тепер ти нестерпна, гучна, дивна, дурна й моя.

Я не знала, що відповісти. У горлі знову з’явився клубок. Я просто стояла перед ним у вузькому провулку і раптом гостро зрозуміла, що Таві втратив Флавію ще до того, як я з’явилася. А тепер змушений дивитися, як її тіло ходить, говорить, перепитує про старі гріхи й намагається стати кращою за ту, яку він колись уже не зміг врятувати від самої себе.

— Я не хочу бути нею, — сказала я тихо.

— То не будь.

— Але її помилки тепер ідуть за мною!

— Тоді йди швидше, — Таві нарешті глянув на мене й криво всміхнувся. — Може, відстануть.

Я засміялася, хоч вийшло майже крізь сльози, і штовхнула його в груди кулаком. Таві спіймав мою руку й на мить стиснув пальці, а потім одразу відпустив, ніби нічого не сталося.