2.5

Розбудила мене думка про те, що нашийник у цьому світі не міг бути просто під’єднаний до розетки. Тобто він був магічний. Мав стримувати фамільяра, не дозволяти йому приймати іншу форму, можливо, навіть бити по самому зв’язку між ним і відьмою.

— Я маю дізнатися, що це за річ і як її знищити…

— Ти закриєшся колись? — буркнув Таві, який лежав на мені в статусі людини, закинувши руки й ноги.

Його розпатланий вигляд мене розсмішив. Волосся стирчало в різні боки, сорочка з’їхала з плеча, а обличчя було таким невдоволеним, наче це я вночі без дозволу використала його як подушку. Я не втрималася й ніжно приклалася губами до його чола, на що Таві відскочив від мене на відстань гарматного пострілу.

— Фу! — рикнув він, почервонівши.

Я засміялася, сповзаючи з ліжка. Уламків вази на підлозі вже не було. Я перевела погляд на Таві, але він лише похитав головою. Значить, прибирав не він, та точно знав хто. Коли я примружилася, фамільяр одразу поставив перед собою хрест руками й відмовився зізнаватися, кого запустив у кімнату, поки я спала.

— Таві.

— Ні.

— Я ще нічого не спитала.

— Ти вже дивишся так, ніби зараз спитаєш, а потім почнеш сваритися.

— Бо хтось заходив у мою кімнату, поки я спала.

— І вийшов. Значить, нічого страшного.

Я схрестила руки на грудях, але він уперто відводив погляд, удаючи, що його раптом дуже зацікавив візерунок на килимі. Це було підозріло. Дуже підозріло. Та, якщо кімнату справді прибрали тихо, не торкаючись мене, то, мабуть, цього разу можна було не влаштовувати допит із пристрастю.

Я підійшла до дзеркала й провела пальцями по шиї. Сліду від нашийника, звісно, не було, але шкіра все одно здавалася чужою. Видіння не відпускало. Метал, синій спалах, тіло Таві, яке скручує від болю. Якщо така річ існувала в майбутньому, значить, її хтось створив. Хтось знав, як зачепити саму суть фамільяр.

Від цієї думки стало паскудно.

— Я хочу поговорити з іншими відьмами, — сказала я, не відводячи погляду від свого відображення. — З Мелісою та Алісою. Якщо хтось і може знати про такі речі, то вони.

Таві скривився.

— Вони нудні. І тебе не люблять, якщо не пам’ятаєш.

— Мені не треба з ними веселитися. Мені треба зрозуміти як уникнути нашийника на твоїй шиї.

Він замовк. І я пошкодувала, що сказала це так прямо, але забирати слова назад не стала. Ми обоє знали, про що йдеться.

— Я не дам цьому статися, — промовила я тихіше.

Таві подивився на мене з-під розпатланого волосся.

— Тоді вдягайся, — буркнув він нарешті, відводячи погляд. — І не цілуй мене більше. Я тепер травмований.

— Бідний фамільяр.

— Нещасний. Знущаються, годують солодощами, цілують без дозволу.

— Можу ще обійняти.

— Спробуй — і я втечу до собак.

Я пирхнула й потягнулася до спідниці, яку залишила на спинці крісла. Вартувало б зайнятися оновленням гардеробу, але я не мала грошей. А герцог має. День тільки починався, а я вже мала план: знайти Ноеля, змусити його відкласти всі герцогські справи, дістатися до відьом-близнючок і дізнатися все, що вони знають про магічні пута, фамільярів та артефакти контролю. А ще виділити відьмі трошки грошей яких у нього і так забагато. 

— Ваша герцоговість! — вигукнула я, заходячи до кабінету Ноеля.

Він якраз щось обговорював із Віктором, який зважив мене холодним поглядом. Я лише відмахнулася. Настрій у мене був не той, щоб лякатися управителя з обличчям невдоволеного ворона.

— Позичте грошей. Мені нічого вдягати, — я потріпала край спідниці. — «Леді» не личить ходити в одному й тому ж. І мої прикраси поржавіли. 

Ноель на мить завмер із пером у руці. Віктор, здається, теж. У кабінеті стало так тихо, що я почула, як за вікном крякнув якийсь птах. Можливо, це був його знак підтримки.

— Позичити? — повільно перепитав герцог.

— Так. Можна ще назвати це компенсацією за моральні страждання, втрату майна, порятунок вашого життя й вимушене перебування тут. Але «позичте грошей» звучить коротше.

Віктор стиснув губи так, ніби я щойно попросила не грошей, а половину герцогства й право перейменувати його коня на Біляша. Ноель поклав перо на стіл, відкинувся на спинку крісла й подивився на мене з тим виразом, який я вже почала впізнавати: він намагався зрозуміти, чи я жартую, чи вже перейшла до пограбування.

— Скільки вам потрібно?

Я відкрила рот, потім закрила. Оце було питання. У своєму світі я хоча б приблизно розуміла, скільки коштує тканина, взуття чи нормальний гребінь. Тут же всі ці мідяки, срібняки й золоті монети існували для мене на рівні «маленьке блискуче», «середнє блискуче» і «непристойно блискуче». Тому цін на мої послуги також не існувало, приймала і грошима і їжею.

— Стільки, щоб мене не вигнали з першої ж крамниці, — чесно сказала я. — І щоб можна було купити тканину, прикраси, гребінь, пляшечки для настоїв, щось для Таві й, можливо, взуття. Але це не точно. Я ще морально не готова.

Ноель ледь помітно всміхнувся, а Віктор, здається, подумки постарів ще на кілька років. Я підійшла ближче до столу й поклала долоні на край, нахиляючись уперед.

— І ще мені треба до відьом-близнючок. Меліса й Аліса можуть знати про магічні пута для фамільярів. Якщо в цьому світі існує нашийник, який може стримати Таві, я хочу дізнатися про нього.

Після цих слів усмішка з обличчя Ноеля зникла. Герцог повільно перевів погляд на управителя.

— Підготуйте екіпаж і супровід. І передайте Марті, щоб леді Ровенар видали кошти на покупки.

— Просто Флавія, — автоматично виправила я.

— Просто Флавії, — без паузи поправився він.

Я задоволено кивнула.

— Оце вже звучить майже по-людськи. Дякую, ваша герцоговість.

— Ваша світлосте, — поправив мене лорд, та я лише пирхнула й відвернулася.

Таві ідея поїздки в місто дуже сподобалася. А коли він дізнався, що гроші видали не лише на мене, а й на нього, то страшенно зрадів. Він, на відміну від мене, хоча б знав, скільки що коштує, тому я не переживала, що мене обдурять у першій же крамниці й продадуть тканину за ціну невеликого маєтку.