2.4

Спокій у маєтку тривав рівно до обіду. Потім у двір в’їхали троє вершників у світлих плащах із символом храму на грудях. В голові щось підказувало, що ці люди прийшли не в гості. Я стояла біля вікна східного крила й дивилася, як слуги один за одним зникають із подвір’я, а в грудях повільно холоне передчуття. Каель таки добіг.

Таві, який досі ліниво лежав на моєму ліжку в котячій подобі, підняв голову й подивився у вікно. Його хвіст повільно смикнувся, а вуха притиснулися до голови. Він не питав, хто це. Ми обидва бачили достатньо: світлі плащі, рівні рухи, руки біля поясів, не поспішні, але впевнені. Храмовники. Ті самі люди, які за сюжетом схопили Флавію прямо в коридорах маєтку й надягли кайданки волочучи по підлозі..

— Не виходь, — промуркотів Таві. — Хай герцог сам розбирається.

Я хмикнула, не відриваючи погляду від двору. Один із вершників спішився першим. Високий, сухий, із коротким світлим волоссям і такою рівною поставою, що це виглядало аж награно. Двоє інших стали позаду, не озираючись на слуг, але я бачила, як ті відступають ще далі. Навіть у маєтку Аббертонів, на землі герцога — ці люди викликали стах.

— Якщо я не вийду, вони вирішать, що я ховаюся, — промовила я хрипло обіймаючи себе.

— А якщо вийдеш, вони вирішать, що ти нахабна відьма, — зауважив рудий. 

— Вони й так це вирішили. Вже давно.

Таві зістрибнув з ліжка й обернувся хлопцемі. Він підійшов до мене, став поруч і теж глянув униз. Ноель уже вийшов на ґанок. У темному камзолі, спокійний та зібраний, наче до нього завітали не церковні служителі, а звичайні працівники спитати про зарплату. 

Біля нього стояв Рейвен, а трохи позаду — кілька лицарів. 

— Каель міг сказати що завгодно, — тихо промовила я, стискаючи край підвіконня. — Що я напала на нього. Що я спалила село. Що викликала грозу, щоб приховати сліди. Правда завжди за тим, хто розповість її першим…

— То не дай їм зробити з тебе винну, — сказав Таві. — Але й не лізь під ніж.

Я обернулася до дзеркала, поправила білий топ, спідницю й браслети на зап’ястках який стало менше завдяки дощу та дешевим матеріалам й вийшла з кімнати раніше, ніж Таві встиг вдруге сказати мені не виходити.

Коридором уже розносилися перешіптування. Зацікавлені погляди тягнулися до вікон, а потім одразу переходили на мене, щойно люди чули дзвін браслетів. Я йшла настільки впевнено, наскільки могла в такій ситуації, тримаючи спину рівно й не дозволяючи собі озиратися. 

Та нутрощі Флавії переверталися всередині, протестуючи проти кожного кроку. Вони кричали бігти. Не йти туди. Сісти на коня й забратися якнайдалі від цього маєтку, цих коридорів, цих поглядів і голосів.

У голову раптом ударили спогади: мій крик, байдужий погляд Ноеля, заплакана Емілія, притиснута до його грудей, розсипане по підлозі волосся й чужі руки, які тримали мене, поки я виривалася. Усе було надто яскравим, ніби це не сторінки роману, а щось прожите власною шкірою.

Я різко зупинилася, приклавши руку до голови. Таві сповільнився поруч, одразу насторожившись.

Ці спогади не належали мені. Вони були описані в романі. Але зараз я відчувала все сама: страх у горлі, біль у грудях, руки, які не давали вирватися, і ту безсилу лють Флавії, яку тоді ніхто навіть не спробував почути.

Коли я з’явилася на ґанку, розмова внизу різко обірвалась. Храмовник у центрі підняв на мене очі. Гидкий прищур сірих очей зустрівся з моїми зеленими. Серце почало боляче бити в ребра. Саме цей чоловік видасть указ про моє спалення та кине першу запалену палицю під ноги з таким же незворушним виглядом який має зараз. Ноель обернувся до мене, і в його погляді на мить промайнуло невдоволення, та не здивування. Мабуть, він уже починав розуміти, що наказати мені сидіти тихо — все одно що наказати дощу падати вгору.

— Флавія, — сказав він рівно, але в цьому одному слові було достатньо попередження.

— Що? — я спустилася на кілька сходинок, відчуваючи під босими ногами холод каменю. — Я теж хочу почути, у чому мене цього разу звинувачують.

Храмовник подивився на мої ноги, на волосся, на Таві за моєю спиною який, мабуть, скалився, і тільки після цього знову перевів погляд на Ноеля. Він явно вирішив не звертатися до мене напряму, що вже було помилкою.

— Ваша світлосте, храм отримав заяву про напад відьми Ровенар на жителя села та подальшу пожежу, яка охопила поселення цієї ж ночі. Ми прибули для допиту й тимчасового вилучення підозрюваної до з’ясування обставин.

Я повільно кліпнула. Не тому, що здивувалася. Швидше тому, що десь глибоко всередині дуже стара частина мене, та, що ще пам’ятала каву з автомату, не могла повірити, що фраза «тимчасове вилучення підозрюваної» зараз стосується саме мене. Ноель навіть не ворухнувся.

— Ні.

Храмовник трохи підняв брови, ніби не звик, що йому відмовляють.

— Ваша світлосте, храм діє в межах королівського права щодо потенційно небезпечних магічних інцидентів.

— На моїй землі діє моє право, доки немає прямого королівського наказу з печаткою. У вас він є?

Пауза була короткою, але солодкою. Храмовник не мав такого наказу. Я побачила це по тому, як він ледь помітно стиснув губи. Ноель теж побачив, і саме тому не сказав більше нічого. Просто чекав. Я хитро всміхнулась перекинувши вагу на одну ногу.

— Є свідчення потерпілого, — нарешті промовив храмовник. — Каель Борт стверджує, що відьма наклала на нього заборонене марево, позбавила дихання й погрожувала смертю. Після цього її дім згорів, а за кілька годин загорілося село. Свідки підтверджують, що вона викликала грозу.

Я засміялася тихо, але сміх вийшов зовсім не веселим.

— Зручно він пропустив частину, де прийшов до мене в дім не з наміром випити чаю.

Храмовник уперше подивився прямо на мене. У його очах не було ні співчуття, ні здивування. 

— Це ваше твердження?

— Ні, це моя ранкова розвага. Звісно, твердження, — огризнулась я.