2.3

Ще вчора я була відьмою, згадки про яку містилися хіба що в старих документах з архівів. Саме їх за сюжетом мали відкопати за указом, щоб потім змусити мене одружитися з Ноелем на знак «прийняття» відьм до світу людей. Тільки це, звісно, викличе хвилю обурення. Нам припишуть чорну магію, заборонені обряди, викрадення дітей і польоти на мітлі серед ночі. Якби я таке вміла, то навряд чи ходила б пішки, але цього, звісно, ніхто не став би слухати.

Та одне питання виникало в мене знову й знову: навіщо короні знадобився шлюб високопоставленого аристократа з відьмою? І чому Флавії не давали піти? Я не бачила в цьому союзі жодного сенсу. Ні політичного, ні людського, ні навіть романного, якщо вже на те пішло. Але чого я хотіла від паршивого роману? Пояснень? Нормальної мотивації героїв? Там були лише нескінченні романтичні сцени, трагічні погляди в коридорах і зручна лиходійка.

— Дякую за сніданок, — мовила я, піднімаючись із-за столу, та на мене навіть не звернули уваги.

Ноель, Рейвен і ще кілька людей уже схилилися над паперами, обговорюючи село, Каеля, храмовників і якісь маршрути, назви яких для мене звучали однаково незнайомо. Таві теж уважно слухав перемовини аристократів, зробивши такий розумний вигляд, наче справді хоч щось розумів, а не просто чекав, поки хтось відвернеться й можна буде стягнути ще шматок м’яса.

Я постояла кілька секунд біля столу, зрозуміла, що мою присутність тут тимчасово забули, і вирішила скористатися цим як благословенням згори. Якщо вже мене не тримають за руку й не питають, куди я пішла, то я піду гуляти маєтком у надії, що не заблукаю або хоча б колись знайду вихід. Бажано до вечері. 

Слуги відверталися, щойно бачили мене. Чи то боялися, чи то гидували моїм виглядом. Вдягнена я точно була не за місцевими правилами: забагато оголеності, забагато вільності в тілі, забагато мене самої в кожному русі. Та скажіть дякую, що я взагалі хоч щось прикриваю.

Від цієї думки я тихо хихикнула, чим злякала слуг ще більше. Деякі навіть перехрестилися, наче я не засміялася собі під ніс, а загорлала на весь коридор заговори й прокляття. Я закотила очі й повернула в інший коридор, дзенькнувши браслетами.

— Диваки, — пробурмотіла я.

— Гуляє тут, ні стиду ні сорому… ганьба для роду Аббертонів, — почулося за спиною.

— Ще й поводиться як дикунка. Боса, дика. Чула, що вона влаштувала за відрізане пасмо?

— І що герцог у ній знайшов? Може, коханка гарна?

Вони захихотіли за моєю спиною, а я завмерла на місці стискаючи сукню в руці. На мить стало так тихо, ніби коридор витягнув із мене весь звук. Було боляче. Накинутися на них? Хотілося. Дуже. Повернутися, всміхнутися, сказати щось таке, щоб вони до вечора боялися власного відображення та кривих тіней. Але я лише вдихнула крізь стиснуті зуби, і змусила пальці розтиснутися. Ні. Так я зроблю лише гірше. Вони тільки цього й чекатимуть: щоб відьма поводила себе як відьма.

Раптом на мої вуха лягли чиїсь великі й теплі долоні, ховаючи мене від голосів за спиною. Я сіпнулася від несподіванки, але за мить завмерла й сама притулилася до цього тепла, подумавши, що це Таві наздогнав мене, почувши розмови слуг. Повільно обернувшись, я підняла очі, сподіваючись побачити самовдоволене руде обличчя… та за моєю спиною стояв герцог.

Ноель дивився на мене таким поглядом, наче вибачався за все, що я щойно почула. Служниць, що шепотілися за спиною, уже й слід прохолов. Вони зникли так швидко, ніби їх ніколи тут не було, залишивши після себе тільки неприємний осад.

Я повільно прибрала його руки від своїх вух, тримаючи за зап’ястки на мить довше, і відступила на крок. Треба було щось сказати. Щось різке, дотепне, таке, що повернуло б мені звичну броню. Але слова не знаходилися, бо він усе чув. І бачив, як сильно це зачепило.

— Не треба так дивитися, — нарешті пробурмотіла я, відводячи погляд. — Я не розсипалася.

Хоча, якщо чесно, була небезпечно близько. Погляд Ноеля трохи пом’якшав, та він усе одно дивився на мене так, ніби я була найнещаснішою жінкою в цьому світі. Я мала б звикнути до пліток, обговорень і висміювань. 

У моєму світі, який насправді не був моїм, це була звична практика: не такий одяг, не така посмішка, не така зовнішність — і тебе одразу виставляли на розгляд суспільства охочіше, ніж твої успіхи чи досягнення. Та що вже казати, якщо я сама працювала редакторкою у виданні, де час від часу пробігали плітки про світових зірок.

— Тільки не плачте. Я поняття не маю, що робити зі сльозами леді, — герцог злегка всміхнувся, наче це й справді був його звичний вираз обличчя.

— О-о, так у вас усе ж проскакує на обличчі щось схоже на людську емоцію? — я обережно витерла сльози, що зібралися в очах, але ще не встигли покотитися вниз, і посміхнулася. 

Чомусь відразу стало не так образливо від тих слів за спиною.

— Що ви маєте на увазі під «схоже на людську емоцію»? — він нахилив голову набік.

— Ну, хіба ви не холодний герцог із кам’яним серцем, яке розтопить тільки кохання? У манхвах про вас так і пишуть, так-так, — я кілька разів серйозно закивала, ніби щойно видала незаперечний науковий факт.

Ноель підняв брови в здивуванні. Схоже, він не зрозумів майже нічого зі сказаного й тепер обережно підбирав слова, щоб ненароком знову не назвати мене божевільною. Я зглянулася над ним і поплескала по плечу.

— Відьомський заговір на удачу, не зважайте, — видихнула я, остаточно повертаючи собі хоча б якусь подобу спокою. — А що ви тут робите? Мить тому були в їдальні. 

— Побачив, як ви пішли, і попрямував слідом, щоб не заблукали.

А натомість побачив акт приниження відьми. Я пирхнула, прибираючи з обличчя пасмо, що вибилося з волосся. Таві було ліньки заплітати його зранку, тому я ходила розпатлана, і, чесно кажучи, краси це мені не додавало. Герцог раптом ніжно завів це пасмо за вухо, поки я спостерігала за тим, як за вікном гілки гойдаються від вітру.