2.2

Кухарка підняла на нас очі. Її щоки розпашіли від жару кухні, а фартух був увесь у борошні. Вона здивовано переводила погляд із мене на Таві й час від часу кидала його на герцога, який досі стояв за моєю спиною.

— Вечеря ще не готова, леді, — мовила вона низьким голосом, витираючи руки.

Але Таві взяв усе у свої лапи. Зрозумівши, хто саме тут головний, він підійшов до кухарки й почав тертися об її ноги. А яка жінка встоїть перед Таві? Ніяка. От і вона не встояла, і вже за мить перед ним стояла миска, повна м’яса. Я всміхнулася й коротко кивнула. Бурчати про те, що востаннє їла зранку й зараз дуже голодна, не хотілося.

Я відступила на крок назад і відчула, як герцог м’яко підштовхнув мене в спину, змушуючи зробити крок уперед.

— Дайте їй щось перекусити. Я забув сказати, щоб подали обід, — промовив він, а потім повернувся до мене. — Я просто зазвичай не обідаю.

Кухарка сплеснула в долоні від подиву й одразу заметушилася по кухні. Вона запропонувала пройти до їдальні, та я відмовилася й присіла просто тут, у затишному теплі кухні, де пахло хлібом, м’ясом, спеціями й чимось майже домашнім. Герцог якось м’яко дивився на мене, мов на дитину, поки я із задоволенням смакувала м’ясне рагу, стараючись не думати про останні слова цієї курочки. Все ж тут було не так уже й погано. Та й у мене був час до весни, щоб забратися звідси й не заважати коханню герцога з тією блондинкою.

— Ви не зайняті? Проведу вам екскурсію маєтком, — промовив герцог, стоячи при вході на кухню.

Прислуга переглядалася, вдаючи, що мити тарілки та баняки зараз значно цікавіше, ніж слухати нашу розмову. Таві гучно плямкав, зануривши морду в миску, десь текла вода, у печі потріскували дрова, і вся кухня жила своїм теплим, смачним життям.

— Не зайнята. А що мені тут робити? — я одним ковтком випила запропоновану воду й зістрибнула зі стільця, коротко подякувавши кухарці.

Жінка по-доброму всміхнулася та кивнула. Герцог повів мене на огляд маєтку, від якого Таві відмовився одразу, залишившись біля каміна на кухні. Йому там швидко організували місце для відпочинку й дали молоко, від якого в нього потім живіт усю ніч бурчить гірше за лева, але це, звісно, ніколи не зупиняло його від чергової миски.

— Як вам тут? — запитав Ноель, не дивлячись на мене.

Я на мить замислилася, оглядаючи високі стелі, темні дерев’яні панелі, широкі коридори й картини, з яких на мене дивилися люди з такими обличчями, ніби вони за життя жодного разу не сміялися.

— Просторо…

— Значить, не дуже?

Я промовчала. Було не погано. Просто незвично. Просто не так. Та йти мені було нікуди, зовсім нікуди. Схоже, герцог помітив мій смуток, бо його голос став тихішим.

— Я зроблю все можливе для вашого комфорту в цьому місці. Тільки попросіть.

Його слова мене здивували. Я підняла на нього очі й мимоволі всміхнулася. Все ж неможливо ненавидіти людину, яка говорить таке. Можливо, він просто відчував обов’язок за врятоване життя дивної відьми. Навіть по шкалі відьомства.

— Головне — годуйте час від часу та випускайте на вулицю, — відповіла я, намагаючись говорити легше, ніж почувалася. — До весни я піду. Знайду, де зможу оселитися.

Ноель на мить зупинився біля високого вікна, за яким темнів сад. У склі відбивалося його обличчя — спокійне, стримане. Герцог кілька секунд мовчав, а потім промовив:

— До весни далеко.

— От і добре, — я провела пальцями по дерев’яній панелі на стіні, розглядаючи тонке різьблення у вигляді тернових гілок. — Встигну набриднути вашій прислузі, зіпсувати кілька суконь і, можливо, навчити вашого коня хороших манер.

— Альтаїр навряд чи піддасться.

— Усі так кажуть, доки не зустрічають правильну відьму.

Ноель ледь помітно всміхнувся, і ми рушили далі. Він показував маєток: головну залу, де приймали гостей, довгу галерею з портретами роду Аббертонів, бібліотеку, до якої я одразу подумки поставила позначку повернутися, і зимовий сад, де за склом росли дивні південні рослини з товстим листям та яскравими квітами. У цьому місці було тепліше, пахло землею й вологою.

Я зупинилася біля великої рослини з темно-зеленим листям і торкнулася її кінчиками пальців та всміхнулася сама до себе, і Ноель помітив це.

— Тут вам більше подобається.

— Тут хоча б щось живе, — сказала я й одразу зрозуміла, що прозвучало різкіше, ніж хотіла. — У сенсі… ваш маєток красивий. Просто він дуже кам’яний.

— Кам’яний, — повторив він без образи. — Так його і будували. Щоб витримав облоги, пожежі й поганих гостей.

— Тоді я ідеально вписуюсь. Я теж після пожежі й, можливо, погана гостя.

— Поки що ви лише побилися зі служницею.

— День ще не закінчився.

Цього разу його усмішка була помітнішою. Не широкою, ні, герцоги, мабуть, помирають, якщо усміхнуться надто відверто, але достатньо живою, щоб я відвела погляд до рослин. Це починало ставати небезпечним. Мені не можна було забувати, що цей дім тимчасовий. Що герцог полюбить Емілію з першого погляду та відвернеться з огидою коли я буду горіти. 

«Відвернеться? Хіба в романі було описано таке?»

Ми вийшли із зимового саду до коридору, який вів у бік східного крила. Тут було тихіше, людей майже не траплялося, і кроки відлунювали під високою стелею. Я вже почала думати, що екскурсія закінчиться без пригод, коли з протилежного боку коридору з’явився чоловік у темному вбранні.

 Він був старший за Ноеля, з гострим обличчям, сивиною на скронях і поглядом холодної людини, для якої якщо ти не корисний, то ти нікчема. Його очі ковзнули по мені, на мить затримався та скривився. Та навіть це в нього вийшло елегантно.

— Ваша світлосте, — чоловік схилив голову Ноелю, але погляду з мене остаточно не забрав. — Не знав, що ви вже приймаєте гостей.

— Тепер знаєте, — спокійно відповів Ноель. — Флавія Ровенар тимчасово житиме в маєтку. Подбайте, щоб персонал це розумів.