Розділ 2

Він не відповів одразу, лише опустив погляд на мої босі ступні, забруднені землею. Я демонстративно поворушила пальцями, даючи зрозуміти, що ця частина мого характеру обговоренню не підлягає. Таві тихо пирхнув у мене під боком, але не втрутився, мабуть, теж втомився настільки, що навіть сваритися стало лінь.

— На моїй території достатньо місця, щоб ви ходили босоніж, якщо вам так зручніше, — нарешті сказав Ноель.

Я примружилася.

— Оце зараз було схоже на дозвіл.

— Швидше на попередження для тих, хто спробує вам заборонити.

Це прозвучало занадто нормально. Занадто не так, як мав говорити чоловік, який за сюжетом повинен був стати моєю кліткою та моєю погибеллю. Я відвернулася, підтягнула до себе мокре волосся й почала викручувати з нього воду просто на край спальника.

— Не звикайте бути приємним, ваша світлосте. Мені так складніше вас ненавидіти.

— Ви мене ненавидите?

— Я працюю над цим.

Його усмішка стала трохи помітнішою, але він нічого не сказав. І добре, бо я вже не мала сил на розмови. За тканиною намету шумів дощ, десь унизу ще гомоніло село, а в грудях важко лежала думка, що завтра мені доведеться залишити ліс тому-що я програла і боялась це визнавати. 

Зранку я прокинулась із ногою, закинутою на герцога, який спав поруч у позі солдата. Оглянувшись, я зрозуміла, що за ніч не просто посунулася до нього, а фактично випхала його до самого краю намету, ще й зверху частково залізла, наче це був не герцог, а додаткова подушка до спальника. За тканиною намету вже метушилися лицарі, брязкала зброя, хтось тихо віддавав накази, а я лежала з босою ногою на Ноелі Аббертоні й намагалася зрозуміти, в який момент моє життя остаточно втратило сором.

— Герцогу? — я обережно тикнула пальцем йому в щоку.

Ноель повільно розплющив очі. Спершу його погляд був сонним і розфокусованим. Він опустив очі на мою ногу, потім на мою руку, яка досі впиралася йому в плече, і знову подивився на мене.

— Доброго ранку, — сказав він надто спокійно як для чоловіка, якого нахабно використали замість матраца.

Я різко прибрала ногу й сіла, заплутавшись у накидці, волоссі та власному соромі. Таві, який спав десь біля наших ніг, підняв голову, подивився на нас і так самовдоволено мружився, що я одразу зрозуміла: це він запам’ятає. Він завжди таке пам’ятає.

— Це випадково, — буркнула я, відкидаючи волосся з обличчя. — Я не відповідаю за географію власного тіла.

Ноель підвівся на лікті трохи повільніше, ніж хотів би, і я помітила, як на мить напружилася його щелепа. Рана все ще давалася взнаки, навіть якщо він старанно вдавав, що його можна хоч зараз ставити на чолі війська й відправляти завойовувати сусіднє королівство.

— Я помітив, — сухо відповів він.

— Нічого ви не помітили. Ви спали.

— Ви тричі штовхнули мене коліном.

Я відкрила рот, потім закрила. За наметом хтось із лицарів придушено кашлянув, і я дуже сподівалася, що це не тому, що вони все чують. Судячи з того, як Таві тихо пирхнув, сподіватися було марно.

— Усе. Ранкова ганьба завершена, — я схопила найближчу тканину й почала загортатися в неї, намагаючись виглядати велично, хоча з мокрим з скуйовдженим волоссям, пом’ятою сорочкою це було складно. — Мені потрібна вода, гребінь і щось поїсти.

Ноель нарешті сів, поправивши пов’язку під сорочкою. На його губах ледь помітно ворухнулася усмішка, така коротка, що її можна було списати на втому, якби я не дивилася прямо на нього.

— Я накажу подати сніданок.

— Не наказуйте так, ніби це військо.

— Добре. Попрошу.

— Оце вже майже по-людськи.

Таві потягнувся, голосно позіхнув і вмостився рівно посередині спальника, остаточно займаючи все місце, яке ми щойно звільнили. Я глянула на нього, він глянув на мене, і в його очах було написано щось дуже образливе про відьом, але вголос він, на щастя, нічого не сказав. Поки що.

Мене досі дивувало, як багато могли вмістити сумки, прив’язані до сідел коней. Мені вручили нарізані фрукти, які я все ще воліла кусати цілими, кілька шматків м’яса та ароматний хлібець. Я сіла просто на траву в позу лотоса, і лицарі синхронно провели по мені поглядами, після чого вмостилися на своїх підстилках, ніби саме так і треба було снідати в пристойному товаристві.

Таві сонно подивився на це неподобство, підняв мене під пахви й без зайвих пояснень підсунув одну таку підстилку під мене.

— Застудиш усе, — пирхнув він.

Я ледь не вдавилася хлібом.

— Що саме — усе?

— Усе, що потім доведеться лікувати настоянками.

Лицарі дуже старанно зробили вигляд, що нічого не чули. Ноель, на відміну від них, навіть не спробував приховати ледь помітну усмішку, за що я кинула в нього поглядом шматок уявного хліба. Справжній було шкода.

— Ви поїдете зі мною, — закінчуючи трапезу, промовив Ноель.

Його кінь невдоволено заіржав, б’ючи копитом об землю.

— Ти мені також не подобаєшся, біляш, але образи залиш при собі! — я зиркнула на коня, і той пирхнув так зневажливо, що в мене аж око сіпнулося. — Ах ти біле чудовисько, я тебе зараз…

За спиною пролунав тихий смішок. Я повільно повернулася до герцога, який, на відміну від своїх лицарів, навіть не намагався нормально приховати усмішку. Таві, звісно, у такі моменти сміх ніколи не стримував і вже давився хлібом, поки його плечі тремтіли.

— Не смійтеся! У вас кінь грубіян!

Ноель провів долонею по морді рисака, і той одразу став на диво шляхетним, ніби секунду тому не обзивав мене. Я підозріло примружилася на цю білу нахабу, а кінь, не відводячи темних очей, повільно жував травинку з таким виглядом, наче щойно виграв суперечку.

— Він зазвичай стриманіший, — сказав Ноель.

— О, тобто хамить він тільки мені? Яка честь.

Таві нарешті не витримав і засміявся вголос, а кілька лицарів поспішно опустили очі в тарілки. Я взяла яблуко й відкусила з нього шматок, демонстративно не дивлячись ні на кого. Їхати з герцогом мені не хотілося. Їхати верхи — тим паче. Їхати на коні, який уже мав до мене особисті претензії, — це взагалі звучало як кара за всі мої гріхи в обох світах.