1.6

Наближаючись до хатинки, я відчула дивний запах горілого дерева й почула той самий сухий тріск, який видає деревина, коли ось-ось ламається. Усередині все похололо. Ноель на мить обернувся до мене — схоже, він теж почув.

Я рвонула вперед, кинувши кошик просто посеред лісу.

Кожен мій крок відбивався дзеленчанням прикрас, вітер гуляв у мокрому одязі, а ліс мовчав. Він знав. Знав — і мовчав.

Щойно я вибігла на галявину, перед очима постало жахливе: мій дім, моя хатинка, палала.

Полум’я жадібно лизало стіни, перекидалося на дах, пожирало сухі трави під стріхою. У вікнах уже не було скла — лише вогонь, дим і тріск дерева, яке не витримувало жару. Мені здалося, ніби в мене просто вирвали щось із грудей.

Я кинулася вперед, навіть не думаючи, що можу зробити. Просто не могла стояти й дивитися, як горить місце, яке стало моїм домом.

До жару лишалося кілька кроків, коли мене різко схопили за талію й потягнули назад. Я забилася в руках, не одразу зрозумівши, що це Ноель. Він тримав міцно.

— Відпусти! — закричала я, дряпаючи його руки. — Там усе! Там мої трави, настої, записи, мій дім! 

Він не відпустив. Навпаки, відтягнув далі від полум’я, поки жар не перестав обпікати обличчя. Таві з’явився біля нас рудим вихором, кинувся до хатинки, але сам зупинився за кілька кроків від дверей. Полум’я вже з’їло поріг, дах тріщав, а зсередини вирвався стовп диму, чорний і густий.

Ліс мовчав. Навіть птахи не кричали.

Я впала на коліна, і мокра спідниця прилипла до трави. Усе перед очима хиталося: вогонь, дим, темні постаті лицарів, Ноель, який усе ще стояв поруч, блідий і напружений. Я не одразу зрозуміла, що плачу. Сльози текли самі, гарячі, злі, безпорадні.

Хатинка тріснула так голосно, ніби зламалася кістка. Частина даху провалилася всередину, здійнявши в небо снопи іскор.

— Уб’ю. Я спалю суку, яка це зробила! Чуєш?! Я вб’ю тебе! — кричала я так сильно, що ворони зірвалися з дерев і розлетілися над лісом, хрипко каркаючи.

Таві присів поруч і поклав руку мені на спину. Ми обоє знали, чиїх це рук справа. Боягузи завжди так чинять: б’ють у спину, нищать те, що ти любиш, а потім ховаються.

Я притиснулася до фамільяра сильніше, ховаючи обличчя в його мокрих обіймах. Він пах водою, лісом і димом, а його пальці обережно стискали моє плече.

Дім тлів, втрачаючи свою подобу. Те, що ще вчора було моїм ліжком, моїми полицями, моїми травами, тепер осідало чорними уламками. Кіптява падала на голову, наче чорний сніг, чіплялася до мокрого волосся, до вій, до шкіри.

Я більше не кричала. Горло дерло так, ніби я сама наковталася диму. Ноель стояв позаду мовчки. Його лицарі метушилися біля згарища, намагаючись хоч щось загасити, але я вже бачила: рятувати було нічого. Вода шипіла на чорних дошках, пара здіймалася вгору, а мій дім помирав у мене на очах.

— Флаві, — тихо сказав Таві.

Я підняла голову. Сльози висохли на щоках, залишивши після себе тільки сіль і попіл.

— Вам є куди йти? — нарешті озвався Ноель.

Я піднялася з землі, і браслети на зап’ястках тихо озвалися, ніби протестуючи проти будь-якого руху.

— Цей ліс — мій дім. Навіть без даху, — я витерла щоку тильним боком долоні, розмазуючи сажу. — Піду попрошуся до ведмедя в барліг.

Ноель перевів на мене здивований погляд. Співчутливий. І від цього мені стало гидко — не до нього, а до самої себе. Я вперше по-справжньому постояла за себе, і за це мені спалили дім. Але я була жива. Таві був живий. І, мабуть, саме це мало бути головним, хоча в ту мить зовсім не відчувалося достатнім.

Герцог видихнув крізь ніс і підкликав одного з лицарів. Той коротко кивнув, отримавши наказ, і вже за кілька хвилин інші почали встановлювати намет, який, виявляється, тягали із собою всюди на крупі бідного коня.

— Сьогодні — так, — сказав Ноель. — А новий дім я вам оплачу. Вважайте це платою за мій порятунок.

Я нервово засміялася, витискаючи воду з кінчиків волосся. Сміх вийшов дивний — злий і безпорадний.

— Дякую. Цього разу не відмовлюся, — я глянула на згарище й ковтнула клубок у горлі. — Хоч десь моя доброта мені допомогла.

Таві мовчки стояв поруч, тримаючи мене за лікоть.

Вечоріло. Лежати на землі, хоч і в спальнику, було якось дивно. Ще й герцог з якогось дива сидів поруч зі мною.

— А вам додому не пора? — буркнула я, відкушуючи яблуко.

— Я залишуся тут. Вам небезпечно бути самій, — він подав мені ще шматочок почищеного яблука.

Сперечатися я не стала. Якщо мені спалили дім, то де гарантія, що раніше за сюжет не спробують спалити й мене? Таві муркотів у мене на колінах. Схоже, він єдиний почувався тут добре, незважаючи на всю ситуацію.

— Як ваша рана? Дізналися щось про нападників?

— Нормально. Ні. Ворогів вистачає, — відрізав він.

Мене дратувала його манера спілкування — занадто стримана й холодна як для людини, яка ділить один намет із майже незнайомою відьмою. Я повністю лягла на спальник, і втома дня важко опустилася на плечі, поки я спостерігала за герцогом.

Він сидів, схрестивши ноги, чистив яблука, які я любила просто кусати, і думав про щось своє. Обличчя, як завжди, спокійне. Наче мій дім не згорів, а він не сидів посеред лісу в наметі з відьмою, котом-фамільяром і купою проблем, які явно не планували закінчуватися.

Та все ж я була йому вдячна за те, що він залишився.

Чомусь від цього справді було спокійніше засинати. Наче поки він мовчки сидів поруч світ не міг остаточно розсипатися. Чи міг? 

— Флаві! — хтось крикнув просто мені на вухо.

Я різко розплющила очі, вкрита накидкою герцога, яка так приємно гріла тіло. Сам він лежав до мене боком і спокійно дихав.

— Село горить… — випалив Таві, стоячи в мене на грудях.

Я різко підвелася й вирвалася з намету. Босі ноги обпекла нічна прохолода, але я вже бігла до села, що мала сили. У боці неприємно кололо, легені стискалися від холодного повітря, а Таві тягнув мене за руку, не даючи збитися з ритму.