1.5

З від’їздом герцога моє життя набуло звичного вигляду. Я збирала трави, спала у власному ліжку, спілкувалася з тваринами та Таві, який теж був наполовину твариною, і трохи сумувала, що більше ні з ким поговорити.

Люди в селищі були хорошими, та все одно жодного разу не кликали мене на спільні забави, дні народження чи весілля. Я просто приходила раз на тиждень, проносилася рудим вихором і йшла, залишивши по собі гарний настрій, кілька вилікуваних спин, баночку мазі від висипу й чергову чутку про те, що відьми все-таки дивні, але корисні.

— Флаві, — озвався поблажливий голос у дверях.

Я обернулася й одразу відчула, як усередині все неприємно стиснулося.

На порозі стояла єдина людина із селища, яку я терпіти не могла, — Каель. Красивий хлопець із тим самовдоволеним обличчям, з яким чоловіки чомусь вирішують, що їхня врода — ключ до всіх сердець. І, судячи з його впевненого погляду, я в його списку «дверей» була на першому місці.

— За чим прийшов, Каелю? Я тобі вже гадала на майбутнє сотні разів. Нічого нового ти там не побачиш.

— А якщо я хочу побачити там когось нового?

Його голос несподівано пролунав просто біля вуха, низько й надто близько. Гаряче дихання торкнулося шкіри, і мене пересмикнуло від огиди. Я різко обернулася, та відступати вже було нікуди — спиною вперлася в стіл, край боляче врізався в поперек.

Каель стояв переді мною, загороджуючи собою простір, і повільно ковзав очима по моєму тілу. Від цього погляду захотілося прикритися, хоча на мені був одяг. Наче він усе одно встиг торкнутися там, де не мав права.

— Нічого нового ти там не побачиш, сказала ж, — я вперлася долонями йому в груди, намагаючись відштовхнути.

Він навіть не зрушив із місця.

— Мені набридло отримувати відмови, поки ти тягаєш сюди чоловіків, — його голос став нижчим і він притис мене до столу сильніше.

Дерево заскрипіло під моєю спиною. Як на зло, Таві вдома не було. Каель був ще тим боягузом, тому ніколи не заходив, коли ми були разом. Зате зараз стояв переді мною так упевнено, ніби давно чекав саме цієї миті.

— Я лікувала його, — сказала я, намагаючись вислизнути з його хватки, та його пальці вже вп’ялися в мою талію. — І якщо тебе щось не влаштовувало, чому не прийшов, поки він був тут?

Каель насупився. Попала.

Мій натяк на боягузтво зачепив його сильніше, ніж я очікувала. Його пальці на моїй талії стиснулися до болю, впиваючись у шкіру, і в мене на мить перехопило подих. Страх піднявся різко, але разом із ним — злість. Така гостра, що аж у пальцях закололо.

— Покидьок, — прошепотіла я й замахнулася.

Він перехопив мою руку в повітрі й боляче стиснув зап’ясток. Наступної миті він натиснув сильніше, змушуючи мене прогнутися назад і лягти на стіл. Сувої посипалися на підлогу, одна з баночок перекинулася, і різкий запах полину вдарив у ніс.

Я відкрила рот, щоб покликати Таві, але Каель затулив його долонею.

Світ на мить звузився до його пальців на моєму обличчя й глухого стуку власного серця. Я злякано обвела очима кімнату, шукаючи хоч щось: ніж, пляшку, порошок, камінь, будь-яку дрібницю, яка могла стати порятунком.

Двері далеко, вікно ще далі, Таві немає. Вихід був лише один — опір.

Я перестала смикатися.

Каель, схоже, вирішив, що зламав мене, бо його хватка на мить стала вільнішою. І саме цієї миті я вдарила коліном угору з усієї сили, яку тільки мала. Його обличчя перекосилося. Долоня зірвалася з мого рота, і я вдихнула так різко, ніби виринула з-під води.

— Тавіус! — закричала я, хапаючи зі столу першу-ліпшу скляну пляшечку.

Каель загарчав і знову рвонувся до мене, але цього разу я вже не була жертвою. Я розбила пляшечку об край столу й відчула, як повітря наповнюється різким, пекучим запахом.

— Ти забув, Каелю, — прошипіла я, відступаючи босими ногами по розсипаних сувоях. — Це не твій дім.

Його очі засльозилися, він закашлявся, а я міцніше стиснула уламок скла в руці.

— Він мій.

Моя сила була не лише в настоях та ліках. Я все ж була відьмою, і всі нутрощі знали це, кричали про це, поки ми з Каелем кружляли навколо столу, не даючи йому пробратися ближче.

Мої губи рухалися самі собою. Я шепотіла слова, яких не розуміла, але знала — так треба. Повітря в кімнаті густішало, ставало важким, липким, наче саме дихання хатинки оберталося проти нього. Хмара, що вирвалася з розбитої пляшечки, заіскрилася тьмяним зеленим світлом, а руни, вирізані на каменях і розвішані по стінах, затремтіли одна за одною.

Каель сіпнувся, намагаючись вдихнути, та не зміг. Його очі розширилися, самовпевненість стерлася з обличчя, залишивши лише страх. Він опинився в мареві, яке я нагнала на нього, і тепер уже не розумів, де двері, де вікно, а де я.

Я повільно обійшла стіл, не зводячи з нього погляду.

— Ти дарма зайшов у мій дім, Каелю.

Мій голос прозвучав тихіше, ніж я очікувала. Але саме тому він відступив. Його спина вдарилася об стелаж, кілька порожніх пляшечок дзенькнули, і марево навколо нього спалахнуло яскравіше.

Я наганяла на нього його найгірші страхи. Його ж бажання пішли проти нього. У кімнаті було достатньо повітря, але Каель хапався за шию, не маючи змоги вдихнути. Його красиве обличчя спотворив тваринний страх.

Я не знала, що саме показувала йому магія, і не хотіла знати. Вона не вигадувала — лише витягувала з людини те, що вже жило всередині.

Повільно наближаючись до нього й тихо дзеленчачи прикрасами, я дивилася йому просто в очі. Тепер він бачив у мені не жінку, а відьму. Ту, ким я була від народження і ким залишуся до смерті.

— Достатньо, — мовила я в повітря, повільно видихаючи.

Туман відступив так само різко, як і з’явився. Каель сидів біля стіни зі зляканим обличчям, жадібно хапав повітря й випльовував слину просто на мою підлогу. Я скривилася та відійшла в дальній кут кімнати, сама його присутність стала мені гидкою.

— Паршива відьма, — викашляв він.

Таві стояв на порозі. Схоже, вже деякий час. Його котячі очі ковзнули по Каелю, і він усміхнувся, оголивши ікла — підозріло гострі як для людини. Каель рвонув до дверей, відштовхуючи Таві, але той навіть не став його зупиняти. За порогом хлопець оступився й упав, боляче вдарившись об землю. Я вийшла слідом і зупинилася на ґанку.