1.4

Вклавши герцога на ліжко й дочекавшись, поки він тихо засопить, я взяла кошик, наказала Таві стежити за Ноелем та пішла поповнювати запаси в селище неподалік. Уже біля виходу з дому мене осмикнув Таві:

— Давно на себе дивилася? Смердиш як риба на прилавку у Софії.

Я звела очі догори, проклинаючи богиню, яка, насправді, не мала до цього жодного стосунку, та, повернувшись у дім, полізла до шафи. Одягу я мала небагато, але довгі спідниці, що трималися лише на стегнах, і вкорочені сорочки були незмінною частиною відьминого гардероба, який чхати хотів на моду цього часу.

Часу на ванну я не мала, та й гріти воду — вічність. Тому, обтершись вологим рушником, поки Таві сторожив мене за шторкою, щоб Ноель не прокинувся й не почав шукати мене по кімнаті, я переодягнулася та знову завішалася прикрасами, як ялинка в тому світі. Тепер можна було йти до селища.

Як же я любила ці дні. Місцеві звикли до сусідства з відьмами й охоче зверталися по допомогу, а я радо допомагала за знижки на їжу.

— Флавія! — озвалася жінка за спиною. — Я така рада тебе бачити.

Назустріч мені йшла жінка у віці, тримаючи за руку онука, якого я нещодавно лікувала від дивного висипу. Зараз хлопчина виглядав цілком здоровим. Вони вручили мені свіжий хліб на знак вдячності й попрямували у своїх справах.

Я розмовляла з кожним, хто проявляв хоч краплину бажання до цього, і насолоджувалася тим, як дзеленчали монети на поясі, ніби кричали: «Флавія йде!». Кілька разів мене просили станцювати за безкоштовне м’ясо або яйця — і я танцювала, здіймаючи пилюку босими ногами. Не любилося мені тут взуття. У світі, де не було асфальту, я обирала ходити босою.

Додому я повернулася весела, напоєна алкогольними настоями та з повним кошиком їжі, витративши на це лише один мідяк. І той кинула в благодійну скриньку. Вдома, одразу за дверима в мене впала посмішка. Ноель який спав коли я йшла, сидів на краю ліжка читаючи мій список. Той самий список. Мій список.

«Як не померти в паршивому романі».

Я завмерла на порозі з кошиком у руках. Таві сидів поруч у котячій подобі, вилизував лапу й виглядав так, ніби він не просто дозволив герцогу читати мої записи, а ще й морально підтримував цей злочин.

— Таві, — дуже тихо сказала я.

Кіт підняв на мене невинні бурштинові очі.

— Що?

— Я наказувала стежити за ним, а не допомагати йому нишпорити в моїх речах.

— Я стежив. Дуже уважно. Він узяв папір, розгорнув і почав читати. Я все бачив.

Я повільно поставила кошик на стіл, бо руки раптом дуже захотіли когось придушити. Ноель перевів на мене спокійний погляд. Настоянки, які досі бурлили в мені, наказали спочатку розібратися з Таві. І я послухала їх, узявши віник, що стояв у кутку.

— Ах ти блохастий…

— Я не… — та він не встиг договорити, бо в нього вже полетів віник.

Таві голосно нявкнув і понісся полицями навмання, скидаючи мої настоянки та настої, які я так довго готувала. Я кинулася рятувати свої скарби, але вийшло ну дуже погано. Кімнату заполонив різкий запах змішаних трав і димова завіса, яку я навіть не створювала. Я закашлялася, прикриваючи рота спідницею, та швидко відкрила всі вікна й двері. Таві вже зник, і я пообіцяла собі розібратися з ним пізніше.

Коли дим розвіявся і я оцінила масштаб проблеми, то взяла віник і стала змітати на совок те, що врятувати вже не вдалося. Герцог, здається, навіть не дивувався. Він просто сидів зі списком, який я рвучко вирвала в нього з рук.

— Ви писали, що не можна довіряти Емілії, — сказав він.

— А ви читали те, що вас не стосується.

— Моє ім’я там згадується щонайменше тричі. Хто така Емілія?

Я взялася розбирати кошик і на цьому запитанні занадто різко кинула хліб на стіл.

— Ніхто.

— У вашому списку написано: «не довіряти Емілії. Ніколи». Зазвичай так не пишуть про нікого.

— У мене особлива манера планування.

— Флавія.

Я глянула на нього й побачила, що жар уже трохи спав, погляд став яснішим. Небезпечно ясним і холодним, можливо, через колір очей.

— Емілія, — видихнула я, дістаючи ніж і починаючи різати хліб, — це жінка, яку вам краще обходити десятою дорогою.

— Чому?

Я не мала нормальної відповіді, тому промовчала, кладучи на хліб шматок солонини від дядька Фіра. Ноель нахмурився.

— Ви знову про цей дивний роман.

— Ви не мали це бачити. Забудьте, — я смачно відкусила шматок бутерброда.

— Але побачив і не забуду.

— У вас, герцогів, це хвороба? Чи вас у дитинстві спеціально вчать відповідати так, щоб хотілося кинути в голову яблуком?

Герцог промовчав, спостерігаючи за тим, як я поглинаю бутерброд. Я кивнула йому, він погодився, тож я відвернулася, щоб зробити ще один такий.

— Ви знаєте, хто стоїть за нападом?

Я зітхнула й розрізала хліб.

— Ні. У романі такого не було.

— У романі, — повільно повторив він.

Я заплющила очі. От і все. Дописалася, дотанцювалася, добігалася босоніж. Тепер переді мною сидів герцог Аббертон, який допитував мене так, наче я провидиця.

— Я знаю уривки можливого майбутнього, — сказала я, не дивлячись на нього. — Не питайте як. Не питайте чому. Я сама не знаю, як це працює, і, якщо чесно, не хочу знати. Але в тому майбутньому мене спалюють, вас роблять частиною цієї історії, а Емілія стоїть така вся біла й невинна, поки навколо горять відьми!

Я гаркнула це так гучно й різко, що надрізала палець і заскулила, одразу запхавши його в рот. У хатинці стало на диво тихо, тільки десь у кутку ще ліниво булькала одна з уцілілих настоянок. Ноель мовчав так довго, що я вже пошкодувала про кожне слово. Може, треба було просто сказати, що я вдарилась головою. Або що це побічний ефект настоянки. Або що всі відьми іноді пророкують власну смерть для настрою.

— Вас справді мають спалити? — нарешті запитав він.

Голос у нього змінився. Став нижчим і тихішим.

— Якщо нічого не зміниться, то так.

— За що?

Я засміялася без радості й почала розкладати їжу по тарілках.