1.3

Я відмазалася від герцога й, схопивши кошик, попрямувала глибоко в ліс. Коли відійшла достатньо далеко, то підняла голову догори й несамовито закричала. Так голосно, що звірі навколо почали збігатися до мене й питати, що сталося. Присівши навколішки, я трималась за голову.

— Що сталося, зайчику? А те, що я притягла у свій будинок власного губителя, коли він навіть ще не знає про це! До початку подій роману ще пів року, то що він забув у моєму лісі?!

— Я попереджав: не чіпай гівно, бо смердіти буде.

Рудий порівнявся зі мною, схрестивши руки на грудях.

— Ти знав, хто він? Ах ти!

Я кинулася на Таві, і ми покотилися по траві, смикаючи одне одного за волосся. Здається, в якийсь момент я навіть почала перемагати, коли хтось за спиною покашляв.

Ми в унісон обернулися й побачили Ноеля, який мовчки спостерігав за нами. Він надто вибивався із картини цього лісу своєю вродою та серйозністю. Герцог повільно підняв брови, переводячи погляд із мене на Таві, потім на моє волосся, яке той досі тримав у кулаці, і знову на мене.

— Я, звісно, чув, що відьми дивні, але щоб настільки…

— Це ритуал, — швидко випалила я, відпускаючи руде волосся Таві.

— Дуже древній, — підтвердив фамільяр, прибираючи мою руку зі свого обличчя. — Називається «придуши дурепу до того, як вона зробить гірше».

— Це ти дурепа!

— Я взагалі чоловік.

— Ти кіт, — огризнулась я.

— Я багатогранна особистість, — відрізав він поправляючи волосся.

Ноель прикрив рот долонею, але я все одно побачила, як у нього сіпнулися губи. 

— Вам не можна було вставати. — мовила я обтрушуючи спідницю яку це вже не рятувало.

— А вам не варто було кричати на весь ліс, що привели у свій дім власного губителя.

Я застигла. Таві теж. Навіть зайчик біля моєї ноги перестав жувати травинку. Ноель зробив крок ближче. Рух дався йому важко: плечі напружилися, обличчя на мить зблідло, але він не показав болю.

— Поясните? — запитав він.

Я повільно вдихнула.Пояснювати про дурну богиню, про події роману та його безглуздість я не збиралась. Тому просто мовчала перебираючи складки спідниці наче від цього вона стала виглядати краще. 

— Що? — я схрестила руки на грудях. — Ви підслухали істерику жінки в лісі, грубіян. 

— Ви назвали мене своїм губителем.

— Образно.

— До початку подій роману ще пів року, — повторив він мої слова. — Це теж образно?

Я примружилася. Таві піднявся з трави й обтрусив сорочку.

— О, чудово. Двоє впертих в одному лісі. Флаві, може, ти все ж даси йому ще настоянки, щоб він поспав?

— Я чую, — холодно сказав Ноель.

— А я й не шепочу, ваша герцогська проблемносте.

Я закрила обличчя долонею.

— Таві, замовкни. Бо побрию налисо як будеш спати. Побачимо як тоді замуркочеш. 

Ноель повільно перевів погляд на фамільяра.

— Ти знав, хто я. І не сказав їй?

— Знав і сказав би, якби вона спитала до того, як принесла тебе додому. Але ні, у нас же велике серце, порожня голова і гостра потреба збирати по лісу поранених герцогів.

Я вказала на нього пальцем.

— Ще слово.

— Ще правда, — відрізав Таві.

Ноель дивився на нас так, ніби остаточно пожалкував, що не залишився лежати під деревом.

— Мені потрібно повернутися, — сказав він.

Потім десь за деревами голосно заіржав його рисак, ніби повністю підтримав мої слова. Ноель стиснув щелепу.

— Мої люди шукають мене.

— Тоді йдіть подалі від мого дому. І давайте домовимося: забудьте про мене та дорогу сюди. Вважатиму це оплатою за лікування. Якщо вас знайдуть у такому вигляді біля моєї хатини, хто буде винен? Правильно. Відьма. Бо відьма завжди винна.

— Чому вас мають звинуватити? У королівстві немає дискримінації за расою. До того ж ви мене врятували.

Я зловісно засміялася, обпираючись плечем на Таві, який неохоче мене притримав. Відповідати не хотілося. І здаватися ще більш навіженою — теж.

— Звісно, немає. То я так… образно.

Я підняла кошик і різко відвернулася, а потім свиснула, склавши пальці. З-за кущів виринув білий рисак і радісно привітав хазяїна, ніби той не мав зараз лежати в ліжку. Кивнувши на коня, я взяла Таві за руку й потягнула до хатинки.

Треба було якнайшвидше забратися з цього лісу. І бажано — подалі від герцога, який за сюжетом мав зламати мені життя.

— І куди ми маємо йти? — пробурмотів Таві, закріплюючи на поясі дзвіночки.

Це він перейняв від мене. Я обожнювала прикраси, і, схоже, вони стали моєю віддушиною після офісу, де навіть сережки мали бути ледь помітними.

— Та хоч куди! І чому ти такий спокійний, знаючи, чому я панікую?

Таві відкинувся на стіну, глухо грюкнувши об неї спиною. Він якусь мить мовчав, ніби роздумував, чи варто говорити те, що знав, а потім роздратовано скуйовдив волосся рукою.

— А що, якщо те, що ти потрапила в це тіло, змінить «сюжет»? Хіба він уже не йде інакше?

Я замислилася й повільно опустилася на ліжко. Ця думка чомусь не приходила мені в голову. Я не могла точно знати, чи все справді змінилося, чи душі, яка зайняла моє місце, судилося жити там, а мені — померти тут.

— Та й знання роману не дають тобі перевагу? — продовжив Таві. — Тобто в тебе її більше, ніж у будь-кого в цьому світі.

Я остаточно обм’якла на ліжку. Його слова вселяли надію й лоскотали душу чимось теплим та забороненим. Я вже полюбила це життя. Цей ліс. Цю хатинку. Таві з його вічним бурчанням. І навіть людей, що інколи забрідали сюди, а потім розпускали чутки, ніби я їм людей.

— Але якщо сюжет зміниться, — тихо сказала я, дивлячись на свої руки, — це не означає, що він зміниться на краще.

Таві фиркнув і підійшов ближче, дзвіночки на його поясі тихо дзенькнули в тиші хатинки.

— А якщо сидіти й чекати, поки тебе спалять, то точно буде краще?

Я підняла на нього погляд.