1.2

Я поприбирала в хатинці, як любила: усі трави та настої посортувала за назвами й властивостями, витерла пил і розвісила магічні камінці, які красиво відбивали світло, перетворюючи його на вітражні плями. Мені не було нудно без техніки. Зовсім ні. Моя душа була спокійною саме в цій тиші. Розгрібала я все це до ночі, а Таві тим часом відправився на нічне полювання, сенс якого я так і не зрозуміла, та йому подобалось.

У деревину хатинки щось із тріском влучило. Я здригнулася й озирнулася.

— Таві? Якщо ти повернувся, то просто заходь, — буркнула я, розглядаючи мутнувату настоянку.

Звук повторився. Він нагадував камінь або щось гостре, що застрягало у зовнішній деревині. Поруч заіржав злякано кінь. Він просив допомоги, і я інстинктивно кинулася до дверей, відчиняючи їх ногою.

Прохолодна літня ніч, спів цвіркунів і гордий рисак, який бив копитом та шумно дихав, роздуваючи ніздрі.

— Поранений? — я підбігла до нього й обережно взяла за морду.

На коні було сідло з гербом, але я навіть не звернула на нього уваги. Кінь знову заіржав і вказав мордою в протилежний бік. Я зрозуміла: допомога була потрібна не йому.

— Веди!

Він підсадив мене мордою в сідло й, не чекаючи, поки я встигну закріпитися, рвонув уперед. Моє волосся, заплетене в косу, билося об повітря, а я сама ледь трималася, намагаючись босими пальцями зачепитися за стремена.

Раптом кінь різко зупинився, і я вилетіла через його морду просто в кущі, перекинувшись у повітрі.

— Ах ти!..

Та я не встигла обуритися, бо він уже вказував мордою на чоловіка, що лежав без свідомості зі стрілою в спині. За нами почулися кроки. Я чортихнулася. Хтось ішов добити його.

Я була без зброї, але цей ліс був моїм домом. Залишивши чоловіка в темряві, я ступила назустріч голосам, що наближалися, і розплела волосся, щоб воно вільно розвівалося на вітрі.

— Глянь! — озвався один у масці. — Жінка.

— Ага. Ти що тут забула? Не бачила підбитого?

Їхні голоси звучали неприємно, слизько, а сальні погляди ковзали по моєму оголеному животу та тілу.

— Панове… — почала я, наближаючись до них, — що ж ви забули у відьминому лісі? Невже не чули застережень старших?

Я обійшла їх, повільно виляючи стегнами, і провела пальцями по плечу одного з чоловіків, заходячи їм за спини.

— Тут, буває, стаються страшні речі…

Мої босі ноги ковзали по мокрій траві, прикраси дзвінко брязкали в такт крокам, а волосся розвівалося від вітру, виблискуючи в темряві вогнем.

— Відьми? Пф, а чого нам їх боятися, крале? Якщо хочеш до нас, так і скажи. Знайдемо цього… і гайда з нами.

Навіть крізь маску я майже почула, як він облизнувся, та не перестала ходити навколо, непомітно розливаючи відвар.

— А жінка та діти? — тихо запитала я. — Ти ж у розбій через них пішов? Сумно буде, якщо відьма прокляне тебе на швидку смерть… чи отруїть просто в цьому лісі.

Той, що був більший, сіпнувся й зробив крок назад. Але їхній розум уже почала затьмарювати магічна настоянка. Чоловіки захиталися, мов п’яні.

— Звідки ти знаєш про жінку? — прохрипів він.

«Пташка нашепотіла».

— Бо відьми багато чого знають, — усміхнулася я, виходячи із «запашного» кола.

Чоловіки запанікували. Їхній розум поплив, до горла підступила нудота. Той, що був вищий, схопив товариша за руку та ледве розбірливо промовив:

— Пшли звідси… Він або здохне сам, або ця потвора його доб’є.

«Секунду тому я була кралею. Пф».

Я відвернулася, схрестивши руки на грудях. Щойно постаті зникли з поля зору, спотикаючись і падаючи дорогою, я метнулася до чоловіка. Він тихо стогнав. Стріла увійшла трохи лівіше лопатки, пробивши одяг, і з рани вже темніла кров. Треба було якнайшвидше доставити його до хатинки.

— Таві! — покликала я фамільяра, і він з’явився у людській подобі з мишею в роті. 

Виплюнувши нещасну тваринку, яка вмить дременула в траву, Таві невдоволено схрестив руки на грудях.

— Бери його на плечі й неси в дім, — скомандувала я, підводячись із холодної землі.

— Ми тепер у дім будемо тягнути всіх, кого не ліньки? Флаві, ти жінка, врешті-решт. Дуже красива за людськими мірками, між іншим.

— Пропонуєш йому померти? І в мене є ти, прорвемось. 

Кінь голосно заіржав, роздуваючи ніздрі, ніби повністю підтримував моє обурення. Таві гиркнув, але все ж підхопив чоловіка й закинув собі на плечі, ледь утримавшись на ногах. Поранений був більшим за нього і в плечах, і на зріст, та сама я б точно не дотягнула його до хатинки. Кінь опустився на одне коліно, дозволивши звалити чоловіка собі на спину, і ми попрямували до мого будинку.

В хатинці я роздягнула чоловіка, ігноруючи його красиве тіло. Ці м’язи так і хотілося пом’яти, але під пильним поглядом фамільяра я відкинула зайві думки й зосередилася на місці, куди увійшла стріла. Шкіра навколо рани потемнішала, почервоніла й неприємно пульсувала.

— Отрута, — похмуро підмітила я, проводячи пальцем брюнетові вздовж хребта.

Його тіло здригнулося, шкірою пробігли мурахи, і я мимоволі посміхнулася. Схоже, це було останнє приємне, що він відчує цієї ночі. Я мала витягнути стрілу, а для цього мені знадобляться і знання цього світу, і моє минуле, зібране переважно із серіалів про медицину. За ними я справді сумувала. Сподіваюся, душа, яка зараз у моєму тілі, насолоджується життям.

Я взяла гострий ніж і облила його спиртовою настоянкою, а потім щедро полила нею шкіру навколо рани. Таві тримав стрілу, щоб та не рухалася, а я видихнула, збираючись із думками.

— Дай йому в рот дерев’яну ложку, бо ще зуби зламає. І напої маковим відваром, щоб не оклигав, поки будемо витягувати.

Таві цокнув язиком, але все ж виконав наказ, кривлячись, коли відкривав чоловікові рот. Поки знеболювальне починало діяти, я розтерла між пальцями кровоспинний порошок.

— Тримай, — сказала я Таві. — І якщо він прокинеться, кусай.

— Його чи тебе?

— Таві, — відрізала я, і той змовк.