Розділ 1.

— Якось я забагато працюю, — втомлено видихнула я, кинувши погляд на годинник.

За вікном яскраво світило сонце, шуміли машини, а люди навколо душного бізнес-центру в самому серці столиці кудись поспішали, про щось мріяли та щось ненавиділи. Стілець скрипнув. Я коротко кинула колезі, що відійду до вбиральні, та вийшла з кабінету, який радше нагадував душогубку, а не комфортний сучасний офіс.

Я змочила руки й приклала їх до шиї, сподіваючись хоч трохи охолодитися. За дрес-кодом знімати піджак було заборонено, і це робило перебування в цьому місці ще гіршим. Я працювала редакторкою великого видання, виправляла дурні помилки та готувала статті для читача, який наступного дня навіть не згадає, про що там йшлося і як глобальне потепління впливає на нещасних білих ведмедів.

— О боже, — видихнула я, поглянувши в дзеркало.

Звичайна зовнішність, яка стала б кращою, якби я докладала до неї стільки ж зусиль, скільки й до роботи. Чорне коротке волосся, заховане обідком за вуха, і зелені очі, якими я пишалася. Один чоловік колись сказав мені, що дивився б у них вічно, але потім зник… та я все одно їх любила.

Хтось із коридору гукнув мене на ім’я. Я невдоволено закотила очі, ще мить насолоджуючись прохолодою води, яка стікала по долонях і зникала у зливі. Закривши кран, що неприємно скрипнув, я застібнула ґудзик на піджаку й уже була готова йти, аж раптом відображення посміхнулося мені.

Я кілька разів кліпнула та струснула головою.

«Треба брати відпустку. Уже дзеркало посміхається…» — промайнула в мене дивна думка.

Та щойно мій строгий туфель цокнув по кафелю вбиральні, те, що посміхнулося мені з дзеркала, схопило мене за рукав і потягнуло до себе. Я вдарилася об холодне скло, а воно пішло тріщинами, множачи моє відображення.

Я хапала повітря від переляку та хаотично бігала очима по розбитому дзеркалу, намагаючись знайти пояснення. Можливо, у мене тепловий удар? Чи я просто занадто втомлена? Я не знала. Хотіла лише втекти, але світ перед очима поплив.

Останнє, що я бачила, — своє усміхнене відображення.

— Хей, вставай, — пролунав луною ніжний голос.

Я неохоче відкрила очі й побачила, як наді мною нависає пишногруда жінка в одязі грецької богині. Її неприродно біле волосся лоскотало мені обличчя, створюючи своєрідний тунель до її лиця. Якби мене попросили описати її одним словом, я б сказала: альбіноска. Дуже гарна альбіноска.

— Де я? — мій голос пройшов луною, відбиваючись від стін, яких я навіть не бачила.

— Одразу прошу пробачення! — скрикнула жінка, підстрибнувши в повітрі й зависнувши наді мною.

Я завмерла, розглядаючи її, наче примару. Потім повільно видихнула:

— А-а-а, це сон. Пф, заснула на роботі, — я нервово заправила волосся за вухо й раптом відчула, що воно якесь… задовге. — Тепер ще й богині сняться. Третя чашка кави точно була зайвою.

— Сон? — біловолоса нахилила голову набік. — Ні, не сон. Зараз усе поясню!

Вона з легкістю здійнялася в повітря, тягнучи за собою довгий поділ сукні, та зникла в тумані, що нагадував хмари.

— Як там зі сну прокидаються? — пробурмотіла я, щипаючи себе за руку.

Та, окрім зойку, нічого більше не сталося. Вилаявшись подумки, я піднялася, але раптом мені в обличчя вдарив сильний потік вітру, наче десь попереду впала бомба.

— Вибачаюся за очікування! — протягнула «бомба». — Мене звуть Люміра. Я богиня душ… була. Та це такі дрібниці. Ось!

Переді мною постало дзеркало в елегантній красивій рамі з позолотою — у весь зріст. Та у відображенні була… не я. Красива рудоволоса жінка з таким довгим хвилястим волоссям, що воно майже сягало її п’ят. Пишний бюст, виразна талія і якісь дивні брязкальця на стегнах, які тихо колихалися від кожного руху. Єдине, що залишилося моїм, — зелені очі. Такі ж виразні й красиві.

— Що за чортівня? Хто це? Це якийсь фокус? 

Люміра виглянула з-за дзеркала, оцінюючи мене своїми напівпрозорими червоними очима.

— Це твоя душа. Кажу ж, не сон!

— Душа? А якого хріна вона виглядає не як я… а як якась відьма або циганка? Хай і дуже красива, та все ж.

— Розумієш, — видихнула вона, присідаючи на дзеркало, яке чомусь не падало, — знаєш щось про небесну канцелярію? Так от, я працювала там, поки… трошки не переплутала деякі душі місцями.

Вона ніяково відвела погляд, постукуючи вказівними пальцями один об один.

— І ось тепер розгрібаю це. Якщо коротко, я витратила двадцять років на те, щоб знайти останню душу, яку відправила не туди! І як бонус для тебе — ти потрапиш у світ роману, який нещодавно прочитала!

Я кілька секунд мовчала, намагаючись зрозуміти, чи справді почула це правильно.

— Ти хвора? — відрізала я. — Дай мені прокинутись. У мене стільки статей неперевірених, а дедлайн горить.

Жінка проричала якимось гортанним звуком і зробила сальто в повітрі, виникаючи просто переді мною.

— Я кажу правду-у-у, — занила вона, витріщившись на мене своїми червоними очима. — Ти взагалі не мала бути в тому світі! Він не твій. І якби я не знайшла тебе до двадцяти п’яти років — ти б померла.

— Ти мені ще й погрожуєш? Жінко, звися ким хочеш, але я не бажаю продовжувати цю розмову навіть уві сні!

Я розвернулася до неї спиною, шукаючи хоч якийсь вихід крізь біле щось, що нас оточувало.

— Тц, і чому ви всі так реагуєте? Жах! Та все одно тебе ніхто не питав. У твоєму тілі вже потрібна душа, якій я перенесла твої спогади й стерла її власні. А тобі твої залишу — на знак доброї волі богині Люміри!

Я поглянула на неї через плече. Вона розкинула руки, стоячи однією ногою на дзеркалі.

«Хвора. Востаннє я прочитала дурний роман, де лиходійку зробили просто цапом-відбувайлом, тому я туди точно не піду. Навіть прислугою герцога. Бо придушу його власноруч».

— Ну, гарного життя! Більше не побачимось, Флавія!

Земля під ногами раптом зникла, і я відчула, як нутрощі різко піднялися догори, поки сама летіла кудись униз.