Як учні ЗНО складали

Засновано на реальних подіях... майже

Із самого початку року нас лякали іспитами. На контрольних чи самостійних тільки і чутно було: «Та як ви працюєте?! На ЗНО ні списати, ні спитати не вдасться!». Як тільки хтось не слухав на уроці чи не виконував домашнє завдання, одразу ж оголошувалося, що так йому ніколи в житті іспиту не скласти. Загалом, всі вуха нам тим зовнішнім оцінюванням прожужжали, і не було протягом року ані дня, щоб про нього не згадували.

Хто був більш розумним, готувався до ЗНО ще з вересня, а то і з минулого року, а недалекоглядні учні хапалися за підручники лише після зимових свят, через що були вимушені цілими днями тільки і вчитися. Дехто, звісно, зовсім не переймався майбутніми екзаменами, тож не працював до останніх тижнів, але таким згодом належало дуже пожалкувати про безглуздо втрачений час.

Непомітно підкрався день початку реєстрації для участі в оцінюванні, минуло ще трохи часу, і були роздані конверти з сертифікатами учасників, почалися і скінчилися весняні канікули, як ось вже і пробне ЗНО позаду.

На пробу ходили не всі: це було не безкоштовно, і когось, мабуть, душила жаба. «І справді, навіщо платити за додаткові складнощі?» — роздумували одні, а інші стверджували, що за цінний досвід можна віддати хоч вдвічі більше грошей. Але хто з них був правий, мав показати справжній іспит, що неухильно насувався на кожного з нас.

Ось і останній тиждень перед екзаменом, на який якимось дивом припали травневі свята, та ще й Великдень. Хоча, може так було і краще: на Пасху навіть не дуже релігійні люди приходять до церкви, тож з отриманою там благодаттю можна було сподіватися на Божу допомогу і під час ЗНО. А вона би нікому не завадила...

От вже до іспиту лише доба. Цей день всі проводили по-різному: дехто зубрив не вивчене за одинадцять років, забувши народну мудрість «перед смертю не надихаєшся», а хтось цілком відкинув навчання, аби отримати розумовий відпочинок і дати знанням хоч трохи «відлежатися». Але, незважаючи на розбіжності в цьому плані, вечір усі однокласники проводили однаково: полізли до Інтернету та й почали базікати в соцмережі, щоб розділити свої хвилювання й отримати натхнення для завтрашнього.

Інтернет-розмови охоплювали здебільшого повсякденні теми, бо всі й так були напружені, та й обговорювати ЗНО цікаво після його написання, а не до. Принаймні, було так десь до пів на дванадцяту, аж раптом всі були шоковані запитанням одного з учнів, що прийшов у клас тільки цього року:

— Люди, а де і коли ми ЗНО пишемо?

Хвилини зо дві ніхто не міг відповісти, адже всім вже давно було відомо і що іспит завтра зранку, і в якій школі кому доведеться його складати. Чи жартував той однокласник, чи справді не знав? Певно, він так загуляв на свята, що ген усе пропустив, і добре ще, що схаменувся хоч і в останній момент, але таки перед іспитом! Та природна жартівливість не дозволяла нормально відповісти на таке ненормальне своїми обставинами запитання, тож посипалися веселі коментарі.

— Пишемо ЗНО у Шанхаї о шостій ранку!

— Отакої! Видно, класно твої вихідні минули, навіть занадто!

— Здається, комусь час іти до армії, ги-ги!

— Та народ, скажіть насправді…

Після півночі бесіда трохи вщухла, та не припиналася, і хоча всім було би добре вже з годину спати, звички перемагали здоровий глузд, тож півкласу досі сиділо в онлайні. Чогось стали згадуватись минулі роки, і тут хтось «кинув» давнє відео, яке демонструвало доволі потішну бійку двох однокласників — Олексія і Віктора. Демонстрація цього запису дала поштовх до «розкопування архівів», і невдовзі майже кожний «кинув» хоча б по одній фотографії з минулого шкільного життя. Почався навіть справжній «фотобатл», безсумнівним лідером якого став Олексій: фото із ним були найсмішнішими і найбільш унікальними. Мабуть, всі, сховавшись із своїми смартфонами під ковдрами, заливалися сміхом (і це близько першої ночі!), та вже і справді був час спати. Тому, щоб якось завершити розмову, один із жартівників мовив:

— От ви собі смієтеся, а Олексій ніж точить…

— Ха-ха-ха! Ні, такого я звісно не роблю!

— А що ж тоді робиш, вчишся в останній момент?

— Ні! Але до ЗНО таки підготувався. Якщо буде так, що не зможу відповісти і на половину завдань, то вже знаю, що робитиму. Та це, так би мовити, план «Б», про який вам знати не треба…

— Ну-ну, Олексію.

Вранці всім вже було не до базікання: кожен збирався, щоб не дай Боже не забути якийсь документ і тим паче не спізнитися. По-різному учні ставилися до іспиту, що мав початися за півтори-дві години: одні, відмінники — з такою ж легкістю, з якою вони відвідували контрольні чи олімпіади, другі, пересічні випускники, трохи побоювалися невідомого, а дехто був охоплений панікою, прирівнюючи можливий провал екзамену до кінця світу.

До останньої категорії учнів міг бути зарахований і Олексій. Незрозуміло для чого вставши о сьомій, він майже три години вештався по хаті без діла, а потім схопив величезну спортивну сумку, вийшов з дому і сів у тролейбус. Протягом усієї дороги хлопець був у якомусь страху, причому боявся він не так самого ЗНО, як усіляких дурниць, наприклад, того, що транспорт може заглухнути і не довезти учня до чужої школи. У якийсь момент йому навіть здалося, що це і справді сталося, але ж ні: то була лише вимушена зупинка на світлофорі.